Спогади про війну, підпільників-«бандерівців», батька-інваліда без ніг, колгоспне доїння та в’язані вироби.

Мілена: Доброго дня. Мене звати Мілена. Я студентка Дрогобицького державного педагогічного університету і працюю в межах проєкту «Карта пам'яті», який документує історію зниклих,переселених поселень і їх громад. Проєкт підтримано фондом Gerda Henkel Stiftung. Я хотіла б зати...записати нашу розмову на диктофон або камеру. Це допоможе точно зберегти вашу розповідь. Запис і подальше використання матеріалів відбудеться лише за вашою письмовою згодою, яку ми зараз оформимо. Ви в будь-який момент можете попросити зупинити запис, пропустити питання або відкликати згоду пізніше. Що ви можете розказати про село? Яким воно було раніше? Марія Іванівна: Яке село? Раніше як було... Я тако... Я війни не пам'ятаю, бо я в війну народжена. От.После того, после війни тато прийшов з бій... но... ноги... Мій... А з ногами я тата не знаю. І помер це в 74 роки тато помер. А мама прожила 94. Мілена: Угу. Марія Іванівна: А вони обоє з одного року. А я народжена в 42-му, то що я можу роз... того. После війни та й бандери були. Ходили в селі, брали, що їм треба було, а у ліс ішли. Там мали собі.. хати і там жили. У нас у хаті зробили... Тата ма... робив у магазині в с- с- у своєму селі. І пришли додому, а в них мали брати... в КПЗ. Так кулись казали. То вони вечором пришли бригадир і міліціонер прощатися, а они відслідкували і їх побили. Міліціонера то добре пам'ятаю, за столом, а бригадир хотів вийти на двір побачити, то у сіньох так кулись казали, у коридорі, під драбину зайшов, і їх обох побили. А тата не зачепили. І тата засудили на 5 років с полоненою. Маму после того забрали, дві неділі тримали там у тому КПЗ у головній, а нас забрав мамин тато, дід. Бо ще була сестра 48-го року. Ми були там дві неділі, маму опустили, не судили. Мама за нами пришли, забрали. Ну я, дівчата, боялася, поки заміж не пішла на двір вийти. Ну колись... Як то побили тих. О, а їх саст- два чи три пришли одного разу, ми коло тих у коридорі спали. Я, мама, тато і та мала сестра. І тата поставили до сцінки розстрілювати,за- загадалися, що це... А мама мені сказала: «Іди, дитино, вліз батькові на шию, на руки». Ну якийсь був з душею, хоч і бандера. Я влізла, стала плакати, і він каже: «Не зачепай». І він тата не забив, і мене не зачепав. А жити було трудно, і їсти хотіли. Ні було що у 48-му році. Трохи було туговато, а потім стало добре, колгосп зробили. О, тепер беруть. А так село було... було багато людей населеня,але далі с-... Мілена: А кого ви з сусідів пам'ятаєте? Марія Іванівна: Га? Мілена: А кого ви з сусідів пам'ятаєте? Марія Іванівна: Сусідов? Ще є Сламанюки. То був дід, бабин брат, там по сусідські. О, то ще є тіко внуки. І з астей сторони сусід чужий. Тоже вже вони, знаєте, молодеї, а старіших нема. Ну там ще є жінка, що то брали інтерв'ю недавно. О... Як то їх фамілія? Забуваюся іти. Мілена: Нічого страшного. Марія Іванівна: Звати її Надя. Мілена: Угу. Марія Іванівна: Вона з 38-го року. О, то тоже брали. А так сусіди були добрі, все. Ну вже нема багато. Мілена: А яка нація сусідів була? Чи тільки українці? Марія Іванівна: Українці, не було інших. Мілена: Не було тут нікого з таких? Марія Іванівна: Ні, ні, ні. Не було ні поляків, ні тих-о. Ну после стали... война была, то брали... тих-о молодих у Німеччину, хапали тоже. Тоже у Німеччині... У тата була сестра, не повернулася. З 19-го року вона була. Багато хто не повернувся. То после війни ще були письма, і фотографія була, і діти в неї були, і вона виїхала в Америку з чоловіком. І так її більше ніхто не бачив. Так і сталася там. А так я знаю... Ладилися з сусідами. 17 літ дояркою проробила. У 55 я пішла на пенсію. То ще так було: три рази на дойку ходила. А як я пішла на пенсію у 96-му, то вже то її перевели на два рази. Заробила декретів не вище. После вже була на пенсії, ідуть цілий... рік ще була, а после покинула. Мілена: Угу, а яка у вас освіта? Марія Іванівна: Га? Мілена: Освіта яка? Марія Іванівна: Сім класів окончила, ще мало освіти. Зимою ходила у школу, а осінь, літо, весна... Мілена: Угу. Марія Іванівна: треба пасти кору є. Мілена: А далі вчитися не пішли, так? Марія Іванівна: Ні. Мілена: І чим ви займалися? От працювали весь час? Марія Іванівна: Га? Мілена: А ви чим далі після школи, ви чим займалися? Працювали весь час? Марія Іванівна: У колгоспі. Зразу отак у колгоспі. На роботу їздила сезон. Мілена: Угу. Марія Іванівна: А сюда, у своє. Мілена: Угу. Марія Іванівна: Була в Ростовській області, була... Отута-во в Ліську, отут вже як на- на пенсії. А далеко я не була на роботі. А з 14 років, з 7 класу я поїхала вже на уборку. То який з мене ще був работник? Але ж поїхала, бо я сама старша в сім'ї. Нас було п'ятеро, але я сама старша. Мілена: От ви кажете, ви працювали в колгоспі. А от що там коїлось, як там... Ну, це все творилося? Марія Іванівна: Творилося... Давали нам, ми робили доярками, і давали ще нам ділянки. Сапати то бурака, а картошку збирали, копали, розгорювали конячками в урядках і сапали, збирали картошку. Мілена: А от чим вам платили? Яка була валюта? Марія Іванівна: Ой... Платити мало платили, бо що так було таке кругом... Але ще якось виживали.Платило там... А дояркою заробила по 700, 800 в місяць. Таке було. Мілена: Угу. А от якщо говорити про ваше дитинство, от які були ігри? От чим ви себе розважали в вільний час? Марія Іванівна: Ігри? Мілена: Ну так. Можливо, хованки якісь? Марія Іванівна: Гралися, назвали... «цурки». Палка така-во, кладемо на полінця, тою палкою невеличкою, а велику брали і кидали. А м'яч ти-во мало хто грав, бо його не було. Таке дитинство. І ходили на вечірки. То вже як було років під 15-16. З на вечорниці. На вечорницях грали ігри, співали.А потім вже в'язати стали, бо навчили в школі, вишивати. Та то в школі навчили мене. Мілена: Ну, багато чого вас у школі навчили. Марія Іванівна: Ну. А тепер тіко знають іного м'яча. Тепер м'яч тіко знають. Мілена: Угу, не всі. Марія Іванівна: Може. А колись як була праця, я ж кажу. Пов'язати оцього я вміла все. І шкарпетки, і в'язала кофти, спіднички... А ще зараз в'яжу хустинки. Мілена: Да? Зараз в'яжете? Ну це дуже гарно! Марія Іванівна: Але один усе бачу немає ниток. Вам покажу, про що мова. Мілена: Покажете, добре. Марія Іванівна: То я зразків своїх у-у пороздавала. 28 в'язала. Мілена: Ого! Марія Іванівна: Я це любила. Ткати вручну, рушники я й це вміла. В мене того не було, щоб я побачила і я його не зробила. Мілена: Угу. Ну це дуже добре! Марія Іванівна: Настаралася. Мілена: А от, можливо, залишилися якісь кринички, будівлі, церкви? Марія Іванівна: Я... Наша церква... То вже потім я разом з ними була, як оцю церкву строїли. Мілена: Угу. Марія Іванівна: А раніше була дуже велика, все. Там і празник разом був, і там кладбище наше було, і церква там. А потім уже як стало ос-... коренитися, то в нас построїли церкву, і кладбище зробили вже в селі. Мілена: Угу. А от я знаю, що у українців дуже багато тут жило, от є таке, казали, що переселювали хати, переносили, спалювали. От таке було тут чи ні? Марія Іванівна: Повину то палили хати. Мілена: Угу. А чому їх палили? Марія Іванівна: Да, а я... Я не пам'ятаю. Бо і нашу хату... ми сиділи у дядька два роки в кумирному,так то казали, хату спалили. Але я не знаю. Я мала, мене ще не було. Мілена: Угу. Марія Іванівна: А те, що палити підпалювали, і все, і горіла. Мілена: Угу. А от депортація, ну, тут була якесь таке примусове виселення селян? Марія Іванівна: Було. Мілена: А чому їх виселяли? Марія Іванівна: А що, розвівся з бендерами, зналися. Мілена: Угу. Марія Іванівна: Оце. Мілена: Чи... а Волинська трагедія? От що ви можете про неї розказати? Марія Іванівна: Як? Мілена: Волинська трагедія. Марія Іванівна: А що таке? Мілена: Ну, боротьба між поляками і українцями. Марія Іванівна: Того не знаю. Мілена: Різанина була тут... Не знаєте, так? Марія Іванівна: Ні, ні. Мілена: Угу. Маргарита: От ви кажете за бандерівців. А що вони такого тут робили загалом? Марія Іванівна: А бандери то оті у воєнні сили. А тут Чехура був. Казала вам, чи хто? Такий був самий главный. І назвав, своє ім'я дав Чехура. То він був по сусідськи тут у селі мав. То він потім утік за границю. Але його все одно піймали. Отого Чехуру. То він ті й бандери. Ту Україну, то так він будував ту Україну. Бив людей... Маргарита: Ну, відповідно, до нього тут погано ставились? Марія Іванівна: Да, да. Вільна Україна, все робив. Повивозили на Сибір, понасаджували багато молодьожі. Там батькова сестра мала тільки їй на... 15 років, то забрали у сусіднє село. Завели, що хотіли, те робили, і замордували. А другу сестру, вже й тієї нема, та була з 32-го року, то п'ять років сиділа в тюрмі за бандей. Пасла корову, а вони в лісі пасли, і в лісі їх там що хотіли, те робили, що бачили, а потім приліпи-посудили. Всіх трьох їх засудили. А одна як виговорилася подружка, а так нічого. Мілена: А от ви кажете корови і так далі. От хазяйство яке у вас було тут? Тварини? Марія Іванівна: Були, але ж зразу після війни... То ще кажи, не жилося бі. А потім стали в колгосп писатися, то стали брати. В нас тілько як усудили тата і ту сестру, то забрали дві корови і тьолу. А нас покинули й ті й одежу, нас покинули тілько в тому, що ми були. А те все позабирали. І свиню вивезли,все, але ж... Мілена: А що робили з тими людьми, які не хотіли йти в колгоспи працювати? Марія Іванівна: А так не міщалися і з личінками. Довго-довго були такі, що не писалися. О, а потім діти виростали запечатуватися, а вони ні. Ото така чортові душу віддадуть. Маргарита: А чи взаємодіяли якось з іншим поселенням, ну з інших сел? Мілена: Ну, чи були у вас якісь взаємодії з людьми з інших сел? Марія Іванівна: Та я небагато знаю. В нашому селі... Мілена: Ну, можливо, ви з кимось спілкувалися от із Забужжя ще звідкись? Марія Іванівна: Та родина то була, і є ще родина там. Спілкувалися, ходили один до других. То тепер,знаєте, стало: вийдеш на двір тишина. А тепер проти того ж так було весело, весілля роблять, звуки в селі, і вийдуть і старіші, побачать, а тепер же нема нічого. Тихо. Мілена: Угу. А щодо релігії, от церкви. Була якась міжетнічна... Маргарита: Сварка... Мілена: ...сварка за церкву? Марія Іванівна: Ні, в нас не було в селі. Як була... Мілена: Ну це ви тільки одна церква, це ви туди й їздили в Забужжя, так? Марія Іванівна: Та. Там у нас є ще та, а вони построїли другу тут у селі, як на початку. А та стара, що ми ходили, то там у конці. Так і є. Мілена: А от за працю якщо говорити. То от ви працювали тільки в колгоспах, можливо, хтось із родичів кудись далі їздив, торгівлею займався, ще чимось, ремеслом якимось? Марія Іванівна: Їздили на заробки тілько... Там був... О, багато чоловіків на стройки. А так ото ні, в Польщу ніхто не їздив тоді. Не зна-... Вони знали тілько було вдома буде зарібок на стройках. А так нічого. Мілена: Угу. А от які були тут ремесла популярні? Марія Іванівна: Які? Мілена: Ну, можливо, в'язати щось, з дерева робити якісь вироби? Марія Іванівна: А, в селі? Мілена: Ну так. Можливо хтось займався своєю справою? Марія Іванівна: Ну робив тата вікна. Вікна, двері. Та були такі дядьки вчені. Мілена: І хати будували, так? Марія Іванівна: Ну, хати. Та ж побудували, бо як після фронту то багато погоріло. То того... Стала молодьож жити удельньо. Хто як строївся, як міг. Але багато хуторанів було, страхіття, порозкиданих.Усіх позаганяли в село. Де вулиця такова була понад куртяма, там були хати. Мілена: А зараз ці хати ще досі існують чи вже їх немає, розібрали? Марія Іванівна: Нема. Мілена: А що з ними сталося? Марія Іванівна: А по-... вже ж кажу, до купи позаганяли все. Мілена: Позаганяли. Марія Іванівна: Ну. Маргарита: А хто позаганяв? Марія Іванівна: А вже наші. Та оці бандери по тих хуторах нишком стали робити, вбивати. І їх вже по- поприганяли їх до села. Маргарита: Ну а яка в них мета загалом була, чому вони от у село заганяли, яка з цього сильніш... Мілена: Мета яка в них була, чому вони так робили, зганяли в село? Марія Іванівна: Та я знаю? Приказ такий був. Я ж мала була, я знаю що там. Мілена: А як вам оце дався перехід від старої влади до нової, от коли Україна здобула незалежність?От що змінилося в вашому житті? Марія Іванівна: О, нічого не змінилося. Я ж кажу... Тато прийшов з війни, а взавтра умирав, то без ніг.Гангрена была на другій нозі. О, а так я знаю... Хто строївав, хто купляв, а хто де виїжджав як на роботу іде, робить там, де купляв. І так і жили. Але гармона було жити, бо і та уйна була. Мілена: Угу. А от зараз як вам живеться от піс... ну, після 91-го року, як уже Україна стала цілою,незалежною державою, що до неї так просто ніхто не може? Марія Іванівна: Трохи погано, бо шкода людей тих, що вбивають молодих. Дітей. А так... і хуже, бо ти і цемі гонять... забирають. І людюсь бояться чоловіки на дворі бути. І от зараз син один служить у Харкові. А інен син то помер. А от два внуки... іде на Польщу вже 2 роки. Вже 20 років, 18 ще не було,поїхав. А от другий, третій їх хлопець... і поїхав в Польщу. Ну, то вроді відіпер до 22-го. То йому 18 само... 2... 14-го числа було 18 років. А от той самий старший то во бідує. На групі. В 15 років йому так стало. Мілена: А торкнулися якось, можливо, вас оці податки на худобу, на... Маргарита: Фруктові дерев... Мілена: Фруктові дерева? Чи ви такого не пам'ятаєте? Ну, щоб ви... ну, щоб ви гроші платили за те,щоб у вас от були корови, свині? Маргарита: Або просто продукцією... Марія Іванівна: Корови тримали... Ще на два роки мусеть подати, як я перестала доїти. Мілена: Угу. Марія Іванівна: Не могла. То ще тримали. Я заганіла, виганіла, а другі доїли, то вони молоко забирали. А потім син каже: «А чого ми будемо тримати для людей?» І продали ту корову. А було й події... корови і тьольку годували, всяко. І свині годували. Свиней то ще прошлого літа було троє. Я ще могла, давати, варити... А тепер то вже ні. Пенсію добавили... Получаю 5 тисяч 100. Ні... нікуди. То ще нікого не просили. Мілена: Угу. Ну це вам гроші платять за те, що ви тоді працювали в колгоспах, так? Марія Іванівна: Так, так. Мілена: А більше ніде не... ну, не було нічого... Марія Іванівна: То ж була там, але ж того нема, що я дівчиною була. У Ростовській області. То їздила ще сюда на Білорусію... Мілена: А чим ви там займалися? Марія Іванівна: У Ростові була на огороді. А тут у Білорусії льон піднімали, бо вистелили льон, а ми піднімали. Нам давали хліб і гроші. Мілена: А чим вам платили? Марія Іванівна: Платили добрай... І додому привела. То я вже на пенсиї була. А от огороди... От худобу потрібно було чимось кормити. Де ви брали для них їжу? Мілена: Ну, для худоби їжу. От зерно ще, чи ще щось таке... Марія Іванівна: А пасьвиська були. І були а ти... о пуля наші запускали на того. І там брали. Мілена: А що ви на поля вроджували? Марія Іванівна: Зерно, картошку, бураки, все тао... моркву, капусту, все, все вимовляли. Цибулю...Садили так, як і зараз. А не було колись і все вручну. Мілена: Вручну? Марія Іванівна: Ще ми садили в колгоспі картошку. Одна копає ямке. Спаделя до того тим, як то їх називають... Мілена: Угу. Марія Іванівна: Друга кидає навоз. Третя кидає картошку. Мілена: А четверта закопує, все. Марія Іванівна: Та... Таке було. І все вручну робили. Мілена: А от яке було відношення до звичайних людей в колгоспах? Марія Іванівна: Ви знаєте, у нас було хороше в селі. Платили. І це їм давали на раз коні, бо ще тракторів тут ніде с мало було. О... помагали людям вони. Але ж воно пусте це... Стірали вручну,білєлі хати вручну... Бо то так таке було життє. Але було весело, були всі довольні. А то... Мілена: А от як вам оцей перехід до нових технологій? Те, що от зараз не вручну можна прати, а ще щось... ну, з машинкою пральною, телевізори оці такі великі? Марія Іванівна: Телевізори то я... походили ми рік, як ставили телевізор до сусіда. І тато повуглев, бо тато були инвалид фронту другої групи. І викупили собі телевізор, нормальний. А зараз то в кажній хаті во є. Мілена: А от яка у вас была сім'я: статна чи більш бідна? Марія Іванівна: Така середня. Мілена: Середня. Добре. Маргарита: А розкуркулення відбувались над якимись більш багатими все-таки сім'ями? Марія Іванівна: Багатими ми не були. Тато ж за заробтки поїде, бо інвалід. А мама наша мала п'ятеро,то ж не мала куда їхати. У колгоспі як проробила, то... Не не розкрус... Ну, тако, середньо були. Їсти не хотіли потім. А в 48-му році то хотіли хліба їсти, бо такий був рік. Мілена: Угу. А от було, можливо, якесь приниження багатими тих, що... ну, бідніші? От що вони ходили, говорили такі: «Ми багаті, а ви, ну, якось не дуже»? Марія Іванівна: А може й було, ще я мала була. Але ходили у нас, як казали, то жибраки. Жебрали люди. Наші то не ходили, бо стали мужики їздити на заробтки. То сіяли вже більше вдома. І раз стало лучче. Тому построїлися, можна жити. То вже й зробили войну. Мілена: Угу. А от, можливо, вам хтось розказував, що тут творилося... ну, під час Другої світової... о,Волинської трагедії? Чи ви зовсім нічого не пам'ятаєте? Марія Іванівна: Якої? Мілена: Волинської трагедії. Марія Іванівна: Не знаю я. Мілена: Зовсім нічого. Можливо, з знайомих хтось розповідав щось? Марія Іванівна: Ні... Я ж кажу, тих бандерів то я сама знаю, бачила. То я їх боялася, само у хаті шкубели. Мілена: А поляків? Марія Іванівна: Поляків ні. Мілена: Не було тут навіть, да? Марія Іванівна: Ні. Маргарита: Ну, хоча все-таки на цій території ж було розподілення між Німеччиною і Польщею, і все-таки Україною вже здавна. Тобто якось же вони мали комунікувати. Ну, окрім того, відомо, що тут були ці самі німці, голендери... Мілена: Голосніше говори. Маргарита: Куди ще голосніше... Ну, еврей загалом, тобто партизани? Марія Іванівна: Не знаю, я тілько ти знаю, навіть були із села ті бандери. Мілена: А, можливо, з ваших знайомих хтось був в бандерах цих? Марія Іванівна: Ні-а. Мілена: Ні? Марія Іванівна: Ні, з наших ніхто не пошов. Мілена: А, можливо, були якісь повстанчеські компанії проти... ну, проти них? Щось хотіли їх вигнати або вбити, ще щось таке? Марія Іванівна: Ну, що... може що й було, то що я ще була мала. Маргарита: Добре. Загалом щось може ще пригадуєте про там довоєнні часи, взагалі... ну, як вам розповідали, що до цього призвело загалом? Марія Іванівна: Та що я знаю... Я ж кажу, татові 18 років було, татові, як забрали на войну. Просто. А тоді за... 5-го чи 4-го року прийшли вже біз... без ноги. А та була побита нога. Пальці тако були сухі, та друга. І зразу ходили на палки і на костильові. А потім стали робити їм протеза. Мілена: Угу. А як виглядів... виглядав протез? От як його робили? Марія Іванівна: Ну, то вже... протез а... чіпляв. Тата була нога, не вкажу, отако не було, а те было. О,а тут і черевик був, і таво... На роверу могли їхати. Ту ногу перше закинуть... , і тракчував тато...осушать. Нахатив, а потім перед смертю от старий Гр-Грина стала на другу ногу, одняло і одрізали тоже. Вже без двох ніг був, на возику в такому. Мілена: А можливо, якась допомога від держави була батьку, сім'ї вашій? Марія Іванівна: Сім'ї не давали на сім'ю, а тато получали пенсію. Інвалід другої групи, а потім вже як второго второго одрізали, то 2 роки 7 місяців був інвалід першої групи. Вже вищу получав. То прожив ще 4 роки 7 місяців. Мілена: Угу. А от був же ж переход від грошової валюти до купонів? Маргарита: Талонів. Мілена: Талонів? Були, пам'ятаєте валюту таку? Марія Іванівна: А які то талони? Мілена: На хліб, що ось тобі дають талон, ти за цей талон можеш купити, прибрати... ну, придбати собі хліба або ще щось таке. Марія Іванівна: Та може це у нас не давали сільки. Мілена: Ну у вас такого не було, у вас завжди були монети, так? Марія Іванівна: Та. Мілена: А як виглядала тогочасна валюта? Чия вона була? Марія Іванівна: А як її... Перша були гроші, то там був Сталін чи Ленін. , а вже як змінили ото я і не знаю. Маргарита: А ви кажете ампутували, а що тут взагалі було з медичними установами якимись? Марія Іванівна: Та вони бесплатні були не тішні, а у мене троє дітей. Ну то ж ніхто не платив так як тепер. Це йде магазин то травмати валюти в карман. Мілена: А от було багато медицини, як вона була: продвинута чи не дуже? Марія Іванівна: Ну багато. Брали в родом, тепер 3 дні і йди додому. А колись я о троє мала, 10 днів тримали. Привела дитину, 10 днів мусиш сидіти в лікарні. А тепер то сім'ї те... Вони скоро тут-а. Я во була тиждень. У понеділок забрали, у понеділок виписали. Мілена: Угу. А от будинок у якім, ну, у якому ми зараз сидимо, він був построєний недавно,побудований, чи ще тоді давно, за тії часи? Марія Іванівна: Ні, то вже ми побудовали. Як я вже винилася, вийшла замуж. І ми там жили, там жила і його сестра, мати і брат на хутори. І ми разом були 5 років з половиною. Вже у мене було двоє дітей. У 64-го син, його нема вмер, а дочка з 67-го. То їй було 11 років... місяців. Ми о тут-а во, де дерево те стоїть, купили хату. Тут був такий вчитель. То їй было 11 місяців, ми перебралися, сиділи, а потім ми купили ото фінського домика. І заобложили, те во все зробили і так жили. Мілена: Угу. А можливо, криниця десь залишилася? Марія Іванівна: Хто? Мілена: Криниця. Колодезь. Марія Іванівна: А... Тут во якийсь такий був п'як і ногу уставив намочив зарив і все розсердився. І взяв затянув. Була... По викопали свою криницю, а тепер то вже світ. Мілена: Угу. А от могили? От ви кажете, що тут були... ну, розстрілювали в лісах людей, так? А можливо їх ховали десь? Якісь могили, поодинокі, братські могили були, чи ні? Марія Іванівна: Зразу були коло школи, щось там були могили, я пам'ятаю, пару, а потім їх забрали. А тих, що у лісі, я не знаю. Мілена: Не знаєте, так? Марія Іванівна: Ні, не знаю. Мілена: А як вам про це взагалі розказували, що от так-то, так-то, ну, убили? Марія Іванівна: Нас убили, то в них були... в них жінки є. Один з нашого села бригадир, діти були і жінка та забрала, поховала. А другий із Забужжя міліціонер, тоже жінка приїхала і забрала. Мілена: Угу. А от як проходили похорони? Марія Іванівна: Ну що... Мілена: Як? Може відспівували, ще щось? Марія Іванівна: Опла... Мілена: Церква ж там була, а не тут? Марія Іванівна: Хто? Мілена: Церква. Там же ж була в Забужжі, а не тут? Марія Іванівна: То збирались і віднарадили, а там ховали. Не нашого возили сюда. Там мій дід похований, баба і найдруга, брат маленький тоже, мав 4 роки, там... Мілена: Ех. Марія Іванівна: Така було. А тепер то вже тут повне. Стільки людей, що не дай Бог, хоронять. Маргарита: Може ще щось загалом пам'ятаєте, ну не конкретно... Мілена: Та про що ми не розказували, але хочете розказати, що ми у вас, можливо, не спитали? Марія Іванівна: Та що? Мілена: Ну можливо, не знаю, щось розказати. Маргарита: От наприклад зниклі села. Тут же розповідають, що було досить... Мілена: Зниклі села. Ну села, ну яких уже немає, їх спалили, зруйнували, ну... Маргарита: Просто про них немає документальних згадок, та. Марія Іванівна: Та згадка... Всі те є села, і теко мало хатів. Мілена: А може назва інша була в сел? Марія Іванівна: Не знаю такого. Ну Голядин був і Гупали були і є. Тепер тут сюда в ту сторону Забужжя, Гороховиська, Язвини, та й як були, такі є, не знаю. Маргарита: А якось взаємодіяли з іншими регіонами, от Волинь, наприклад, з Галичиною чи Буковиною? Мілена: Взаємодіяли ви якось з іншими регіонами: Галич... Буковина, Галичина? Марія Іванівна: О, то я того діти не знаю далі. Мілена: А от торгівля... Ну тут була ж торгівля якась між селами? Може, можливо, в більші місця їхали? Марія Іванівна: Торг... Базарів тих, вони в Влодаву зараз во приїжджають. Всі в Любомль їздили, в Шацьк, у Намишавку. О, а тепер то от в село приїжджають. Мілена: Угу. Може... Можливо хтось у Київ на заробітки їздив? Марія Іванівна: Куда? Мілена: Київ. Марія Іванівна: Та в Києві швачка села наші, виучилися на шофера, то там, і швачки уїхали там на визні у Скисалі, о. А таке не знаю, так не було такого, та. Маргарита: Артефакти якісь вашої родини може лишились? Мілена: Артефакти, можливо, вашої родини якісь лишились: монети, фотографії, ще щось таке? Марія Іванівна: Як у родини? Мілена: Ну сімейні якісь речі. Які, можливо, ви в полі десь знайшли, можливо вам хтось віддав,передав? Маргарита: Чи зберіг на території іншої країни, а потім випадково привіз? Марія Іванівна: Та й прийшла вона, я там не знаю. Мілена: Ну ми у вас питаєм, можливо вам щось віддавали? Марія Іванівна: А що мені там оддадуть, старій бабі? Мілена: Та не знаю, можливо ви монети якісь а десь зберегли? Марія Іванівна: Та малу... Ні, не мала. Мілена: Угу. Дякуємо тоді вам дуже за інтерв'ю, нам була дуже корисна ця інформація. Марія Іванівна: Спасібо. Мілена: Це вам!