Повоєнні злидні, колективізація, натуральні податки та занепад польської школи.

Мілена: Доброго дня. Мене звати Мілена, я студентка Дрогобицького державного педагогічного університету і працюю в межах проєкту «Карта пам'яті», який документує історію зниклих і переселених поселень, їх громад. Проєкт підтримано Фондом Gerda Henkel Stiftung. Я хотіла б записати нашу розмову на диктофон або камеру. Це допоможе точно зберегти вашу розповідь. Запис і подальше використання матеріалів відбудеться лише за вашою письмовою згодою. Ви в будь-який момент можете попросити зупинити запис, пропустити питання або відкликати згоду пізніше... Ганна Павлівна: Ти мені не читай. Вот я буду тобі розказувати, як було після війни. Після війни. Діти їсти хотіли, босяком ходили... По росі. Ніякого взування, а як було взування, то хоча би було на зиму, щоб теє, постоли таке колись... Володя, іди... Господи, я самок... Давай на седало. Ой-ой-ой, встань... Поки ми посповзалися, ми вже босі. Надягне такий Володя встань... Володя, йди... Прийдем додому — пополучимо від баби, бо можна втрапити, знаєш... Мілена: Сідайте на лавочку. Ганна Павлівна: Та він сяде... Та не сідай, бо впаде! Йди туди! Чоловічий голос (на тлі): Я подушку ставлю. Ганна Павлівна: Тихо. Отаке. Ізські... Та навіть і до школи сумка полотняна була. А щас полотна пошиють сумку, то ще добре, а як ні — то я ходила, на руку возьму ту сумку, книжки положу на книжки кусок ще хліба і йду. Мороз страшний, в руки зимно, рук нема де подіти. Кажу матері: «Пошийте мені хоч сумку». Ніхто тієї сумки не шиє, бо ще нема з чого тієї сумки шити. Ну, після там хто-то там школу кончив... Якась там стара така була, десь мати її взяла, і отак ми ходили. А колгосп... Не то, що зараз ходять там учитися. Хоч були і раньше, що вчилися. А в колгосп треба йти і заробляти, бо як не заробиш сто трудоднів, то ніхто тобі зерна не дасть. То потом стали виїжджати на зароботки. Як ми стали в восточні області виїжджати, то вже тоді заробляли, вдівалися. І вот таке... Отаке було те життя. А так, що тая, ти кажеш, Волинська трагедія, я не пам'ятаю. Я тілько помню, як мені мати розказувала... Як були це... Може того й не писати, я не знаю... Як тут були поляки, то знаєш, два дядьки моїх забили вони. Так. О, мати так розказувала. Каже: «Андрію, не йди туди в село» — втікали вони. А він каже: «А я їм що зробив?» Тільки доїхав до села на коньові — і забили. А другого у ямі забили, сховався, і кум... О. Оце таке, то я тільки те, що мені мати розказувала, а отако, щоб помнятати — я не помнятаю, бо я після війни. Я от таке знаю, що тільки трудно було жилося. І льон висушили, і терли той льон, геть усе на світі, бо треба було, щоб якась копійка була. Діватися не було в що. А-а, все порпане, все крашане! Отак, отак колись жили, не так, як тепер ви ходите. Так. О, і вот таке було. І що там ще було? Більш нічого не було. Вже як поїдеш... Поїхали туди в восточні області, позаробляли, стали всі їздити, стали розживатися. О, тоді вже було добре. То й добре було вже, от як і Україна була, якби ще той Путін, йолки-палки, не наступив, то ж добре вже жилося, все! Що хотіти? Все було! Кругом і заводи, все... А так нічого вже нема. Тільки ходим Бога просим, щоб дай як та война кончилася. Чоловічий голос: Кончиться. Ганна Павлівна: І усе! Чоловічий голос: Кончиться. Ганна Павлівна: І от таке. А що, зараз добре жити: пенсію дають, їсти є що. Що ще треба? Більш нічого не треба. Тільки аби мир був, щоб потихо було. Маргарита: Гроші є. Ганна Павлівна: Гроші є. А нема грошей — то йди збирай малину, як мало. Чоловічий голос: Зайшов у магазин, купив... Ганна Павлівна: Все є. Да! А так що я вам, дівчата, ще розкажу? Я більш нічого не знаю. Мілена: А от, можливо, хати якісь тут були, поселення, як називалися раніше? Ганна Павлівна: Тут во время до війни, то було поселення євреї були. В них були й магазини, вони називали магазини скляпі чи як вони казали...Чоловічий голос: Склеп, да. Ганна Павлівна: О, то тут було багато, тільки їх во время війни вибили. Загнали десь туди на паліно в те ґетто і там розстрілювали, там їх і закопали. Мілена: А жили вони... От хати в них були? Ганна Павлівна: А як же, хати в них були, да. Мілена: А де вони зараз? Їх зруйнували чи, можливо, ще стоять? Ганна Павлівна: Ні, це все позруйновано. Нема тих жидівських хатів. Мілена: Так а що з ними робили? Їх спалювали? Ганна Павлівна: Поро розбирали та й дальше собі построїли. Мілена: А розібрали українці, так? Ганна Павлівна: А хто? Тут більше нікого не було. Оце наші люди. Ну, були ті євреї всякі, кажуть, і добрі, і недобрі... Ну, так як і всі люди. Є хороші, є й погані. Мілена: А от ремесла, якими ремеслами займались на цій території? Можливо, землеробство, торгівля? Ганна Павлівна: Торг... Жиди торгували! Вони їздили за... У Польщу через Буг переправлялися, і там вони тиї... ковритки, що то... присти. Вони там якось... Вони разом сумісно там було і тут уже й продавали вони їх, ковритки. Що то присти, знаєте? Не знаєте? А, не знаєте, конечно... Отаке воно, а так я не знаю. Знаю, вони торгували, все, торг у них був, магазини. Мілена: А от вам, можливо, розказували, що тут творилося під час Другої світової війни? От євреї, вони ж тут... Німці жили? Маргарита: Про оллендерів, поляків, українців, про перейменування... Мілена: Як ти сказала, де це? Маргарита: Олендри. Ганна Павлівна: А, от оллендри були за Польщею. Вони жили раньше коло Забужжя, а потом вони перебралися в Польщу. А там така посадка, от там вони жили. Маргарита: А чого саме в Польщу? Вони ж наче німці чи голландці? Ганна Павлівна: Ні, вони німці. А чого вони в Польщу перебралися, я тож не знаю... Не знаю, а тиї то от тут то що тут? Яка торгівля була? Магазини в них були і все. Євреїв — магазини. А в нас то що тут? Нічого не було. В нас во время війни все село спалили, пару хат осталося. Моєї баби хата осталася, тут ще в нас тата осталася... Що за село, я не знаю, може шість хатів осталося, а то все спалене. Чоловічий голос: А хто по хуторах був, то... Попаляли геть. Ганна Павлівна: А хто по хуторах, то на хуторах втікали і ховалися, і там доставали... Ну, война! Война нікого не щадить. Мілена: А, можливо, залишилися десь кринички, дерева якісь, які залишилися, от які пам'ять мають якусь? Ганна Павлівна: Ні, там, що було по хуторах, ті вже дерева вже їх повирізували. Мілена: А тут? Ганна Павлівна: А тут... А тут от живуть люди. Там є пару хат, що вже вони повмирали, от та хата стоїть, люди вмерли. То так вона й тут стояла, построїли другу. Он там моя хата. Хатив багато є на те, старії люди вже повмирали всі, хто умер, хто виїхав, хати осталися. Хто купляє, хто дальше строїться, і отак живуть люди, і все. Я більш нічого такого не маю. Чоловічий голос: Що вччора Мельничка була, то розказала. Ганна Павлівна: То та войну пам'ятала, а я що пам'ятаю? Я войни не пам'ятаю, то що я знаю? Нічого не знаю. Мілена: А Волинська трагедія торкнулася якось вашої сім'ї чи ні? Ганна Павлівна: Ні-ні-ні-ні. Мати нічого не розказувала, я того не знаю. Мілена: А от... Ганна Павлівна: Та трагедія, я про... А про що та трагедія? Що то та Волинська трагедія? Що то там було, я не знаю. Мілена: Різанина між поляками і українцями... Ганна Павлівна: А, те, що по телевізору передають? А-а! То я не знаю. Ну то ті й поляки, от вони... От поляки, ти от нагадала про поляків, я ж тобі от так кажу: вони кажуть, що то наші різали. А як вони застрілили от моїх два дядьки? То це не считається їм чи що? Та вони тож добрі! А так от мої родні, от моєї матері два брати забили поляки, два брати забили, все! Оце те, що я тілько от знаю. Маргарита: А потім куди вони ділися? Ганна Павлівна: Хто, поляки? А в Польщу! А де ж вони? Вони тут не були сидіти, в Польщу поїхали. Маргарита: А тут лишалися якісь поляки, які, ну, були не причетні до цього, просто жили? Ганна Павлівна: Ні, не знаю. Тут от люди їздять у Польщу, я їздила, то там нічого ніхто не казав, я тоже була в Польщі на зароботках, як була молода, ніхто нічого не казав. А зараз то вони споминають: «наших ка порізали»... А хто там кого різав, не знаю... Того я не знаю. Вот тільки два моїх брати забили поляки, і все. Мілена: А, можливо, традиції якісь ви пам'ятаєте? Можливо, щось досі тут залишилося? Релігія, яка у них була? Ганна Павлівна: Хто? Мілена: Релігія. Ганна Павлівна: Ну така була, як і зараз. Вони релігію не міняли. Маргарита: Ну добре, а наша українська релігія ніяк не конфліктувала з тими, хто... Ганна Павлівна: З поляками? Маргарита: Ну, з поляками, євреями... Ганна Павлівна: Ні-ні-ні, євреї по-своєму, вони ж там ґарґочуть, а українські по-своєму. У нас була не отак зараз, як у нас кажуть, я українська... Наш українська церква, тільки хто в нас правиться — по-старослов'янські! О, у нас правиться. Вони кажуть, що по-руські, ніяка вона не руська, а по-старослов'янська церква. По-українські правиться і по-старослов'янські. В нас була така церква. А в них там, у поляків, то ті костьоли... То все вони, я не знаю, як вони там, мусить, не міняють тих своїх, бо ж там і наші церкви стоять у Польщі. Але що казати, я не знаю... То я не знаю, як вони там зараз правлять і що. Яка була, то вони там по-польські. Ходили, ще й мене приглашали: «Іди в церкву». Ну я не ходила. Там хрестяться зліва направо в їх анделітів. Мілена: А от були якісь міжетнічні контакти? Ну типу, можливо, поляки на українках женилися або щось таке? Ганна Павлівна: Ні, зі мною, як я була, то ні. Зараз там щось, кажуть, робиться, а що там робиться — по телевізору я тільки чую. Мілена: А тоді такого не було? Ганна Павлівна: Ні-ні-ні. Вони були тоді дівчата бідні, бо ми їм все возили з України, вони даже отакі їх платки купляли. А вони, бачте, як розбагатіли! А що наші люди роблять? І то ще їм не нравиться... Пускайте й тих поляків. Зараз тим болєє. Раньше не такі були, конечно, як вона біднота була, а зараз от вони вже хоста поднімають. Мілена: А от ви розповідали про післявоєнний період. От я знаю, що у селі були податки на худобу та фронтові дерева... Ганна Павлівна: На дерева я не знаю... Мілена: Ну от на худобу... Ганна Павлівна: Було тільки на... Це я була невеликам, може, мені було 12 років чи 13, то мати масло зб'є і дасть мені, і я йду в Гороховище, це в наше село, там був пункт, що приймали молоко, і я там здавала те масло. Оце такі були податки, яйця податки. Я ходила за тими... За ягодами, то ще ягоди возьмуть, як ідем з лісу, то ще як перейдуть коло лісу, то ще ягоди возьмуть, потопчуть, висиплять з кошика їм... То те було, но податки були, були, все було. Мілена: А от де ви кошти брали на те, щоб виплачувати ці податки? Ганна Павлівна: А от і так і виплачують, вони ж не за гроші... Їм грошей не треба було, картошку здавай, масло здавай, молоко здавай, ягоди давай. От тим вони, а грошей вони не требували. Маргарита: Багато у вас було тварин, щоб платити це? Загалом худоби було багато? Ганна Павлівна: Ні, одна була. То мої батьки пішли в колхоз. То вже хто пішов у колхоз, худоби не забирали. А як от мати, моя свекруха покійна, вона не схотіла йти в колхоз, в неї забрали корову. Маргарита: А що там взагалі в колхозах творилося? Чоловічий голос: Єднолічнік... Ганна Павлівна: Тоді казали «єднолічнік». А що творилося? Маргарита: Ну, в колхозах... Ганна Павлівна: А що в колхозах? Нічого, в колхозах що хотіли, те робили, а ти... Тебе вислали на роботу, і ти, будь ласка, йди! Все. Маргарита: Ну тобто така більш панівна інстанція в колхозі все-таки... Ганна Павлівна: Ну яка ще... Як вам сказати, дівчата? Я не знаю. Що треба в колхоз було йти, все, і батьки ходили, і я ходила, мати дояркою була... То нам, то вроді нічого було, як ми зразу пішли в колхоз. Нічого не боронили. А вже тії, що не пішли в колхоз — о-о, то їх прижимали от і до! Далі й хати забирали їх і вивозили на Сибір. Да. Мілена: А як вони потім звідти поверталися, звідти, чи ні? Ганна Павлівна: Ні. Вот у мого брата дядько був у мене... Тоже мати, другий чоловік був, що десь там на війні пропав і все, а мати вийшла так за мого батька. То в мене брат був по першій матеріного чоловіка. А в його дядько, вот він тоже тиї колхози те все, вони його вивезли на Сибір. Все позабирали і вивозили. І за деякий час він вернувся з жінкою, а діти приїхали сюда, посиділи трохи, побачили, що ні, і поїхали назад на Сибір. Там зараз всі на Сибіру. В Росії тобто. То зараз може вже їх нема, конечно нема. То їхні діти туди... От таке, то вони... А як же, вивозили! І хати забирали! Мілена: А яка була освіта тут? Можливо, хтось... Ганна Павлівна: Сім класів тут було. Все. Мілена: А далі хтось кудись ішов вчитися? Ганна Павлівна: А далі вчитися... Ну рідко. Хто мав де такого... Де знакових чи кого, щоб де іти вивчитися. А як хто не мав — работай, все! Мілена: Яким працювали, от якщо не пішли вчитися, ким вони працювали в більшості? Ганна Павлівна: Колхози, льон. Мілена: Тільки колгосп? Ганна Павлівна: Колхоз, колхоз було все. Мілена: А вчителі? Звідки от тут були вчителі? Ганна Павлівна: А вчителі в нас були не наші. Мілена: А звідки приїжджали? Ганна Павлівна: Я не знаю звідки. Одна була, знаю, що приїхала з фронту, контужена, Євдокія Степанівна. Як розсердиться на дівчат, то... На дітей, то возьме все зі стола позбиває, контужена. Во время війни. І другі вже такі стариї єві були тоже. Ну відовіті дівчата! Не так, що теперка: ще попробуй дитину зачепи, то вони тебе зачеплять, батьки. А як дасть тобі указкою по голові або по пальцях — і нікому ще й не розкажи, тим більше закриють... Знаєш, де досі стоїть люк нашої школи? Бо то дальше школу будували поляки, то польська ще школа. Мілена: А вона залишилася, так? Ганна Павлівна: Да, да! Ну її, конечно, перекривали, ви знаєте. Но класи — це все так і осталося. Там ще ті школи був госпіталь. То там де в третому класі ми вчилися, чути було, ранені були, знаєш... Може там під підлогою дещо там чи в педалі, чи в коледжі, чи що там, а потом уже все. А так класи є. Класи ті... Та як були, такі є. Тільки те, що кришу перекрили і окна. А так все. Мілена: А яка у вас освіта? Тільки сім класів чи ви далі пішли? Ганна Павлівна: Ні, нікуди не йшла, я шість скінчила! Бо треба, каже мати, робити, а не вчитись! Мілена: Можливо, ви когось знаєте, хто пішов далі в технікум, інститут? Ганна Павлівна: Ні, я щось не пам'ятаю. Я своїх тих... Ні, я не пам'ятаю. Іван був, що пішов за гармоніста вчитися у теє... в училище якесь, вже його нема. І більше ніхто! Всі во роз'їжджалися, поженилися, і все! І вся наука. Да. Мілена: А от як можна, можливо, в люди вибитися, так скажемо? От що не просто закінчив школу і пішов у колгосп працювати, а от пішов далі кудись? Ганна Павлівна: Тоже я не знаю, як вони там вибиваються. Як вони там... Як вони вибиваються, чи вони за гроші, може, після достало де трохи лучше, чи вони за що мала має від добре вчилися, я не знаю. Як вони виб... Моя подружка з ним ходила в школу, виїхала туди в Нікополь, пішла вступила на завод, ще й начальником була, сім класів кончила, ніякої науки, нічого... Отак, отак люди роблять. О, ну таке, а так, дівчата, більш нічого не знаю. Мілена: А от яке було відношення між бідними та, скажімо так, більш багатими селянами в одному селі? Чи тут усі були одного статку? Ганна Павлівна: Тут не було багатих. Та тут не було багатих. Примєрно, тут було пару чоловік таких. Мій прадід був більш-менш, він тримав пасіку. Ну нам він не давав! Ні... Він продавав. О, так і тиї... А якщо треба що до них звертатися, чи позичити от там зерно колись позичили, щоб посіяти, бо він мав чим. То вони позичать... Іде? То вони позичать, і ще їм треба за те, що вони тобі позичили, то треба ще відробити їм. Отак було. Маргарита: А що з ними сталося далі, з вашими… Ганна Павлівна: Ні, умер! Прадід? Ну, прожив до 90 і умер. І все, він тут коло мене недалеко жив. Дуб був такий і пасіка... Чоловічий голос: Саша там, в хаті? Ганна Павлівна: А я не знаю, Володь, в хаті, я зараз йду. І пасіка, і все в його було, і насадив горіху таких, ну отаких во, а тих лісових. А потом пару літ пройшло, повикорчовували геть усе таке, він уже не здатний до роботи. Ну нічого, діти жили. Мого того прадіда то було, мусить, та семеро чи восьмеро дітей. Моя баба Рівна — то його дочка. І вот такі діла. Мілена: А не знаєте, можливо, хтось із ваших односельчан підтримує зв'язок якось з поляками, можливо, вони сюди приїжджали після 91-го року? Ганна Павлівна: Та вони й так приїжджають, поляки, сюди. Мілена: І як це відбувається? Ганна Павлівна: То вони отаке що роблять, то як... От тут якась на шотому хату строїла, то вона за поляка, казали, вийшла. Але як приїхала сюди додому, щось сюди з тим поляком, що там у них вийшло, я не знаю, чи посварилися, чи Бог їх знає, як поїхав — то й сама дівчина осталась. О, та в нас дівчат, наших багато жінок вийшло за поляків заміж і живуть. А що? Молодость! При чому там їм та політика? Політика хай собі буде, а вони виходять і живуть, бо їм треба жити. Маргарита: А до речі, ви пам'ятаєте дівчат з якихсь інших сіл, яких уже, наприклад, немає, цих сіл? Ганна Павлівна: А села в нас ще всі є. Всі є. Мілена: А можливо, вони по-іншому називалися, що змінилася назва пізніше? Ганна Павлівна: Ні, наше село як було Столинські Смоляри, так воно й сталося. Тамко Шавішка в нас була, бо там смолу... Того Столинські Смоляри, там була в нас на тому... Тут меліорація пройшла, там така вешка стояла, смолу точили. Потом вона була Столинські Смоляри. Названиє таке пішло з тантіни. В інтернеті можете подивитися, я то знаю, що так. А чи воно на самом дєлє так, чи ні... О, то а тиї всі села які й вони... От Будники, Рогові Вільки, Забужжя, вони тиї села всі є. Як воно було... Отуда як їхати вже до на Любомль, там є село якесь, то вроді б то не... Воно Перешпа була, воно зараз Заозерне називається. Отам то тілько що перемінили, а всі села одинаково. Яке було, таке й є. Мілена: А от після 91-го року як у вас змінилося життя, от після здобуття Україною незалежності? Ганна Павлівна: Тож добре було вже жити. Мілена: Ну а що конкретно змінилося? Ганна Павлівна: Ну що? Та все було! Земля... Землю роздали, за землю платили... Ну, ми землі взяли, там треба платити. А потом стало все дорожати: бензина, солярка... Вже й від тієї землі одрікаються. Все! Нащо та земля? Вони плачуться: «Що ти на тій землі виграєш?» Ну... Маргарита: А до речі, в селі якось взаємодіяли з більш великими містами саме? Ганна Павлівна: Не знаю, в нас було... Нам то було трудно тут добиратися до Любомля, то через Забужжя, все... О, нам раньше то було трохи і навіть добре трудно, бо колхоз, контора — все стояло в Забужжі. А потом стали їздити жінки, добиватися, і розсоєдинили, і вже в нас була контора, вже в нас усе було, і голова свій... Ну то от, бач, поробили з тими... Ні коровник, ні коров... Нічого не сталося, все порозбирали люди, ніхто ніякого діла не має. Розбирають коровники — хай собі розбирають. Не ма... Не було хазяїна. А якби хазяїн був, не дав би, було б деяке чи підприємство зробили б, чи щось, щось би там могло б зробити. О, чи навіть і той був деякий ферм приїхав, ті коровє зароз... І маслобойня в нас була, в нас все було! Все! І заправка була, все в нас було. А вот — нема нічого. Мілена: А можливо, от люди, які тут жили, німці, ще хтось, вони щось робили для села чи ні? Ганна Павлівна: Німці — я не знаю, чи в нас жили люди. Мілена: І поляки... Ганна Павлівна: А поляки що? Поляки в нас не жили. Ні, не жили. Маргарита: А євреї? Ганна Павлівна: Оце ж то й тієї, як кажу, жиди в нас називаються, то євреї. А тиї як от їх побили, то вже хто? Нікого не було, не сталося. Мілена: А от робили, можливо, вони щось для села, крім будування своїх хат? Ганна Павлівна: Ні-ні-ні, я не знаю. Ні, я не знаю, чи вони робили, чи не робили. Не пам'ятаю просто, щоб хто казав, от вони да щоб там комусь там помогли чи самі там зробили, чи що. Такого я не знаю. Маргарита: До речі, чи проходила активна конфіскація або колективізація от якраз в цей період? Ганна Павлівна: Ні, то тоже я не знаю. Подросла, поїхала на зарібки та й все. Мілена: А от як ваші зароботки проходили в Польщі? Як до вас... Яке до вас відношення було? Ганна Павлівна: Де ми були, то були люди хороші, да. Мілена: А от вам нічого тут не казали, що «ой.