Співжиття з Голендерами, спалення села 1943 року, Волинська трагедія, млин та родинна фотографія 1938/1939 років.

Мілена: Доброго дня. Мене звати Мілена. Я студентка Дрогобицького державного педагогічного університету і працюю в межах проєкту «Карта пам’яті», який документує історію зниклих і переселених поселень цієї громади. Проєкт підтримано фондом Gerda Henkel Stiftung. Я хотіла би записати нашу розмову на диктофон або камеру. Це допоможе точно зберегти вашу розповідь. Запис і подальше використання матеріалу відбуватиметься лише за вашою письмовою згодою, яку ми зараз оформимо. Ви в будь-який момент можете попросити зупинити запис, пропустити питання або відкликати згоду пізніше. Хомченко Іван Михайлович: Зрозуміло. Мілена : Що ви можете розказати, що ви пам’ятаєте про село? Хомченко Іван Михайлович: Ну, що я пам’ятаю... Я не пам’ятаю про село, я тільки знаю з розповідей те, що село було наше. Яке було наше село? Село наше було, більше ніж 300 років жили з нами євреї, поляки, голландці. Ми навіть не можемо перелічити, скільки того всього було населення, але в нас було все. Люди жили одне з другим, хати ніколи не стояли так осторонь. Тільки хата впиралася в хату, стріхи були, кумували, родичалися. Мій прапрадід одружився на полячці. Така бабуся була, прабабуся Францішка. Люди дружили, ходили кумувати, було все добре, поки не почалася війна. Війна почалася — почався весь розброд. Там розповідають, що то українці почали бомбити тих поляків, але тут виходить, що то не так. То стали бити першими поляки, палити. Моя бабуся жила там, де села називалися своїми вулицями. Отаке поселення на сьогоднішній час — Стружка. Воно називалося Стружка, бо там жили плотники, які будували хати, столярки робили. Отак вони називалися. Вулиця Стружка — воно називалося. Там моя бабуся жила. Ну, вона вийшла заміж, я точно не скажу, в якому — чи в шостому, чи в дев’ятому році. Дід мій був Котя Іван Корнилович. Ото дід женився на бабусі, і жили отам мої прадіди на Музурівській вулиці. Дуже були заможні люди: мали худобу, тримали, мали більше як 15 гектарів землі. І от прийшла руська влада і «освободили нас від цього», так як зараз «освобождають» кацапи. От і тоді прийшли, забрали землю, забрали худобу, забрали все. І тут поляки ще допомогли — почали палити все. Мілена: А можливо, десь залишилися якісь те, що було спалено? Можливо, якісь останки залишилися? Хомченко Іван Михайлович: Ні, такого нічого. Вони ж то нищили, щоб його не було нічого, да? Бо ж то історія. В нас у селі осталося, в принципі, п’ять чи шість хат, а то все поляки спалили, всіх, всіх. Мій дідусь зібрав людей, ходив по селі, по поляках, казав: «Люди, втікайте звідси, бо йде різня». Як дід був старостою сільським, то він вже знав, що вже ідуть. Але то йшли, десь говорили по переказах, з Лукова йшли такі, з Мацеєва, того села, ішли. То йшли комуністи, ті стрибки, як їх називали. Ото вони там говорять, що то українці, бандерівці, били поляків у селах. А то все бив Радянський Союз. То спалили село все, залишилося 6–8 хат. Мій дід із Садюком, Крижаком і Фурманюком вивезли поляків за границю. Ми вже, як відкрилася границя, поїхали з жінкою і моєю мамою, вже покійною, в Польщу. То моїй мамі полячка цілувала ноги, що вони не стали, не розбили їх, бо дідусь вивіз їх. Зібрали підводи і повивозили їх туди. Дружина Івана Хомченка: Вони такий стіл потім накрили, нас зустрічали і казали: «От дивіться, діти, внуки мої, то ми раді, що оця жіночка і його батько осталися всі живі». Вона тоді так плакала, так розказувала, та полячка. Хомченко Іван Михайлович: Потім ще приїжджав до нас такий теж із Караліновки. Іван теж звали, Троцюк, теж поляк. Вони по сусідству з батьками жили, дідовими батьками, бо бабуся жила там, на Стружці, а дід мій тут, у селі, на вулиці Мазурівка. Там Коті жили. Дід був тим старостою сільським. То казав, яке то було, скільки спасли людей від війни, що люди не пішли на фронт, просто женилися, а женатий чоловік на фронт не відправляли. То наше село було винищене зовсім, і було таке гоніння страшне, що то жах. Моя бабуся сиділа 6 років на тлумаках, як діда в 44-му році забрали вже в тюрму. І на сьогоднішній час ми не знаємо, де він і подівся. Ну, не зник безвісти — теж воно, напевно, в архівах якихось є. Ми колись звертались, нам сказали, що засекречено. То бабуся ж сиділа 6 років на тлумаках, бо прийдуть гонці з сільської ради і вже кажуть, що вже все: завтра, Настю, їдеш, везуть тебе вже на Сибір. Ну, але в 50-х роках, у 53-му році, прийшов мій батько тут служити. Він сам із Брянщини і прийшов служити. Він був комуністом і женився на моїй мамі. І вже так, як він женився, комуністом був, дали тормоз, вже не відправляли. А тоді ще той усатий подох — Сталін. І тоді вже якось пом’якше зробилося. І от так моя родина, батьки, мама і осталися тута в селі. Так, так, живуть у селі. Отаке, така наша історія. Мілена: А от що ви можете сказати про ремесла, які були на цій території? Хомченко Іван Михайлович: На цій території теж саме було більше ремесел. То плотники були, які будували будинки, плотники і ткачі, що ткали всякі... Ще до того часу в нас нема ще тих радюг таких. Коли те полотно було, ще моє дитинство було зв’язане з тим полотном. Під деревом було розстелене полотно, і ми його... А вже наші діти вже не були. Дружина Івана Хомченка: А дід твій сюди, що він зробив млина того? Хомченко Іван Михайлович: Ну, отут на гірці дід побудував такого великого млина, що молотив зерно. У селі в нас було чотири млини. Мілена: А можливо, ви пам’ятаєте місця, де вони стояли? Хомченко Іван Михайлович: Та пам’ятаю. Вже зараз заросло. Пам’ятаю, ми ще на крилах катались. Мілена : А що сталося з млином? Його знищили? Хомченко Іван Михайлович: Знищили, колгосп розібрав. Бо ж то діти зачіплялися за крила і прокручувалися вихором. Ви те подумайте, яка висота того крила і як то летіти вниз! А каміння з млина довго років лежало тут у колгоспі, ним дерт робили. Ну, там довгий час були ті млини. Мілена: А якщо говорити про воєнні часи, Другу світову війну, тоді ж була і Волинська трагедія. От що ви можете розказати про неї? Можливо, з ваших родичів хтось її застав? Хомченко Іван Михайлович: Переказували: то все були задіяні контрики, ті і всі кацапи були задіяні. Вони задіяли, вони спихнули двох людей лобами, які жили, кумувалися, сватувалися — поляки і українці. Спихнули лобами, людей нацькували на то і все. Бо так зробили. Тут ще як була війна, у 42-му році, забили того, що там зараз хвалять тих партизанів, що то кажуть, що такі були партизани. В нас оцей Шігарія, як їх називали, казали. Забили німця, садили в куркульство, сказали, що погибнув… Написали записку, що загинув за українську курку. Але зігнали людей у церкву. Приїхав німець. Зігнали людей у церкву, і ще в той час отут, де біля церкви з правої сторони в нас там, де зараз Вікторні живуть, то була ґміна польська. Там німецька, де розташоване постерунок, як вони називали. І ще вкинули гранату в молотильну камеру, оту машину, щоб зірвати ту камеру. Приїхав комендант з Любомля і зігнали людей... Дружина Івана Хомченка: Німець, да. Хомченко Іван Михайлович: Німець, да. Зігнали людей у церкву і сказали: «Якщо ви до ранку не установите машину, ми винищимо все село! Отих, що зігнали людей, спалимо і винищимо все село, весь цей живий!» Мій дід — Котя Іван Корнилович, потім Фурманюк... Як же ж його... Віктор, по батькові не знаю, то Галі Вікторні батько. Дружина Івана Хомченка: Іван. Хомченко Іван Михайлович: О. Портус, Садюк... Як його... Олександр... Дружина Івана Хомченка: Портус... Хомченко Іван Михайлович: Ну, і то суботи були зав’язані з тим приходом, тим. О, то поїхали на Бурову, знайшли теля, знайшли яєць, знайшли горілки і дали тому комендантові. І той комендант дав... Дружина Івана Хомченка: І знайшли людину, що поладила того-во... ту молотілку. Хомченко Іван Михайлович: І привезли другу молотілку! Там, де ми зараз живемо, в те господарство, де наша там, у білорусів взяли молотілку, привезли молотілку, і тих людей опустили, бо поляк нічого не зробив. Ті німці нічого... Німець який був польський, як дивися, він не забив людей, не спалив, нічого... Хомченко Іван Михайлович: Ото наші були, то говорять, що німці, німці... А бабуся казала, що бандери приходили вночі, видирали все! Навіть, каже, якусь кружку ставила зерна чи якось щось, хлібину — забирали все! Кожуха, корову, коні витягували, все! А німець, каже, якщо він... Він ніколи мало коли в хату зайшов, він такий був біля хати, але якщо були малі діти, то дав навіть якийсь презент дитині. Хомченко Іван Михайлович: Не було таке! Бо то розказували, що то вже німці такі... Ну вже потім, може, як вони вже йшли самі ці... Як вже з того всього, може, було якесь таке, но я того мені нічого не казали, я такого не знаю. Але отой, якщо були ті до 43-го року, то тут у нас німців, в принципі, й не було таких, як було десь у Любомлі, була та, як постерунок. Ще було таке, що жидів так били, і тут такий є, як його то... Хомченко Іван Михайлович: Трохим десь ловили цієї жидівку, і ту привезли до діда і сказали, щоб віз у Головно, бо волость була, так як у центрі то все. То дідусь вивіз її десь там за село і каже, що втікай. Ну, вона не втекла, так і він її завіз туди на постерунок. Ну, а чого так воно й було... І отаке було відношення в нас, що німець набагато був гуманніший, як оце наші, як їх славнозвісні називалися, їх партизани. А партизани нічого не робили. Бабуся казала, коли як горіло село, то вона виносила бочку — 150 кілограмів бочки виносила зерна! Сама викотила бочку на вулицю! А як, каже, потім прийшли вкочувати ту бочку, то не могли, не могли взяти 4–5 чоловік, каже, наймали, щоб викотити! Отаке було, таке життя наше, наших предків... Так і зараз прийшли ті-от кацапи теж нас «освободити» — і одно, що все! Вони говорять, що то ми прийшли освобождати. Від чого? Від бандерівців? Ми бачили того Бандеру? Чи ми знали, хто такий Бандера? Ми не знали тих бандерів тут! Мілена: Угу. А які були релігії, можливо? Хомченко Іван Михайлович: В нас релігія була одна. Вона має бути одна — вона православна релігія, одна православна... Мілена: І євреї... Ну, я знаю, що тут жили євреї, німці, українці, поляки... Хомченко Іван Михайлович: Поляків, поляків було. На Острівках була своя церква. Туда було до поляків, до того як костьола була зроблена, дорога камінкою виложена, 5 км виложена камінкою на той час. Але не було в нас... І скільки бабуся казали, скільки хто розказував, то в нас не було ворожнечі, хто який, яка в когось була релігія — не було... Дружина Івана Хомченка: Не було нічого... Хомченко Іван Михайлович: Не було ніяких ворожнечих ходів. Хотів ти — йди в цю церкву, хотів ти — в польську церкву. Хто залежить від того... Дружина Івана Хомченка: Ніяких розмов таких не було. Хто хотів, той робив. Хомченко Іван Михайлович: Да. Та а на сьогоднішній час то не може так бути? Чого? Чого то мають зробити політичну церкву, що то має пацювати чи що? Чого воно? Чого, для чого воно це? Якщо людина віруюча, то вона має віру в душі і в Богові. То вона знає, що таке є віра, яка вона є віра. І кому... Да, може комусь угодна та церква, комусь то угодна та церква... Ну, але ж не можна заставляти! В нас є ж, як воно, в законі, що ми маємо право релігії якої... Дружина Івана Хомченка: Є окремо... Маргарита: А підкажіть, от голендри, у них же була протестантська віра. Вона якось взаємодіяла з тими, які були тут? Ну, тобто... Хомченко Іван Михайлович: Я вам такого точно не скажу. Голяндри жили отут, рядом село, але то були люди, які... Роботяги були. Вони селили тих людей, тих голландців, голяндрів, на таких заболочених місцях. Вони жили отут, навіть на Лузі у нас називається. То вони купували... На сьогоднішній час вже ті ставки, конечно, вже вони позапускали, але вони копали вручну. Навіть отут у нас між Боровою-Груською, як у нас називалася, і селом Рівне, то був викопаний вручну рів, щоб на осушення землі було. А отут, а то що німці забрали тих голландців звідси в 38-му році, щоб вони не постраждали, що вони тут навіть... Був паровий млин. Ну, люди, от скільки бабуся розказує, скільки що, то і скільки я те знаю, що то в нас не було ворожнечі. Не було ні між євреями. Оця вулиця, оця сторона теж були євреї. Вона Козаківська вулиця називалась. А потім ще якось село називалось. Євреїв було дуже багато. То при моєму навіть часі жили Мойсей і Уляша. То його забрали в будинок престарілих, бо вони дітей не мали. Но таких ворожнеч у нас в селі і не було, наскільки бабуся казала. То в нас було дуже... Дружина Івана Хомченка: У них була наша віра, така, як ми! Бо він казав: «Як ви картоплю копаєте сьогодні, коли Головосіка?» — 11 вересня. В них була віра така, як ми, бо він знав ті святкові дні. Мілена : А от можете про родичів, які в Польщі, розказати? Звідки у вас ця фотографія? Маргарита: А ви не пам’ятаєте, чи ваші родичі, чи торкнулася євреїв саме Голокост? Хомченко Іван Михайлович: Ні, я того не пам’ятаю. Я тільки знаю, що так сильно стали ті євреї виїжджати за границю, втікати. Але про той Голокост я не знаю. Тільки оте знаю, що як поляки були, то їх на село Стружка йшло тисячі. А за то, що за євреїв, Голокост, я не пам’ятаю. Просто я тим не цікавився. Я цікавився історією свого села. Я знаю, що ще брат моєї бабусі рідної ще до війни виїхав у Польщу. Бо ще коли тільки ото ті телевізори з’явилися, то ще він дивився польські новини, бо вже ми не знаємо, як він ішов. Він виїхав у Польщу, бо він був дуже розумною людиною. Ну, напевно, і дід був розумною, бо сільським старостою з ким завгодно не поставлять, просто так людину. Мілена: А от про родичів, які в Польщі, можете щось розказати? Хто у вас на фотографії? Звідки ця фотографія? Хомченко Іван Михайлович: Фотографія в мене з Польщі. Я свого часу займався, щоб вижити у 90-ті роки. Діти вчилися, треба було щось здобувати. Я їздив у Польщу, возив спирт, цигарки, бензином торгував. І підходить пан поляк на ґелді. Виявилося, у нього тесть із села Рівне! І ми поїхали до нього в Польщу. І він каже: «У мене є фотографія твого діда!» Показує фотографію 1938 чи 1939 року, де мій дід і сусіди. А він жив отут по сусідству. І він якось приїхав отут на Острівки, і він приїхав, і тут виявилось — геть така сама хата стоїть, як його тестя. І тесть приїхав, забіг у хату і кричить: «Геть то моя хата!» А то, напевно, архітектура будування була така сама. Маргарита: А чи залишились у вас якісь пам’ятки з того часу? Хомченко Іван Михайлович: Ніхто ж тоді нічого не лишав, навіть не давали тих пам’яток залишити. Все нищили, щоб ми не знали своєї ідентичності. Ніхто тоді і подумати не міг, що моя прабабуся є польського походження. А ми ж переплетені, ми ж тільки так думаємо. А в нас тут були і татари, і монголи. У нас тут сусід Карась Славік хотів будуватися, стали планувати землю — і вигорнули хрест із півмісяцем! Хрест такий, як татарський був! А в музеї в Любомлі забрали дуже багато нашої старовинної церковної літератури. То я знаю, що наші люди дуже одне одного любили. Бабуся казала, що як була якась гостина, то була в нас така штука — «крючок» (150 грамів). Ото могла собі дозволити людина сісти і випити той крючок. Мілена: А от післявоєнні часи як вони проходили? Дружина Івана Хомченка: Повоєнні часи були дуже тяжкі. Дитинство було наше дуже бідне. Тато прийшов сюди, одружився з мамою, працював техніком штучного осіменіння. Як сніг зліз — ми вже ходили босі до самої осені! В нас хатинка була маленька, невеличка. Тоді бабуся жила, тато з мамою, і нас було 4 дітей. Ну, дитинство було таке: ходили в чому-небудь. Зате у нас було дитинство, не сьогоднішнього часу, що сидять у гаджетах. Всі йшли на роботу. В нас ото бабуся була, цілу вулицю забезпечувала харчуванням. В нас літня кухня була так на низковій, а посередині був отак як город. То виносили стола, не великого, як табуретка, горшки. Нас мусило бути 15 дітей на вулиці, то всіх бабуся годувала. Маргарита: А як ви взагалі грали, час проводили? Хомченко Іван Михайлович: А ми все дитинство грали в якісь хованки. Ставили палку, називався «пікет». Ставили палку, всі брали палки та збивали. Хто збив, то всі починали втікати. Кого зловили — той вже далі пікерує, а хто не зловив — то вже далі грали. Хованки були, «війнушки», але більшість то була війна. Ну, таке було дитинство. Ну, не сиділи в тих гаджетах. Дитинство було бідне, холодне, але хороше, веселе. Дружина Івана Хомченка: Прибіг додому, хліб у сахар намочив і побіг далі на вулицю. Мілена (інтерв’юерка): А звідки брали воду, щоб напоїти худобу? Хомченко Іван Михайлович: З колодязя. І річка Кальниця була, старі рови. А в 1960-х роках прокопали меліорацію, осушення зробили. А за полосою було голландське кладовище голендерів, де ще хрести збереглися. Маргарита: А, до речі, часто їздили в якісь місця, села? На закупівлю, на ринок? Хомченко Іван Михайлович: Ну, ми більшість при тій владі їздили в Любомль. Отам торгували тим усім, поросят і худобу возили на базари. Мілена: А яка у вас валюта була на той час? Хомченко Іван Михайлович: Рубель був руський тоді, але багато що обмінювали. Хомченко Іван Михайлович: У мене сини Юра й Сергій, що зараз воює, займаються збором монет. У них цілі колекції — і царські, і польські. Юра вчився в Інституті слов’янознавства в Рівному, дуже любить історію. Мілена: Дякуємо вам дуже за відкритість і чесність! Це нам дуже допоможе! Хомченко Іван Михайлович: Дякуємо й вам! Потрібно знати історію рідного краю та свою родину! До побачення!