Волинь 1942–1944 рр., міжетнічні конфлікти, Голендри та колгоспне життя.

Павло: Добрий день, мене звати Павло, я студент Дрогобицького державного педагогічного університету і працюю в межах проєкту «Карта пам'яті», який документує історію зниклих і перенесених поселень цієї громади. Проєкт підтримано фондом. Я хотів би записати нашу розмову на диктофон-камеру, це допоможе точно зберегти вашу розповідь. Запис і подальше використання матеріалів відбувається лише з вашої письмової згоди. Ви в будь-який момент можете попросити зупинити запис, пропустити питання або відкликати згоду пізніше. Павло: Розкажіть про себе, як вас звати, якого року народження, звідки? Галина Ігнатівна: Я з Рівного. 10 жовтня 32 року. То вже у мене 10 жовтня буде, я так собі. Можна сказати, скільки мені, то мені було 94 роки. Я була там, мала 4 сини, ще є 2. Один на аварії попав, другий був на морі, то теж помер. Там була в Рівному одного сина. Галина Ігнатівна: Але знаєте, стара людина ніде не докучає. Ну чи, я так як була, просто хвала, ну чи молодика, ну а стара, то вже там не бахнула, то вже так, то я жива прийшла до свого сина, ну того ж, так, єдину суперню, завжди заїжджаю, там, ну то, то просить мене, то каже, ай, кажу, побудь, то чую, то завжди три роки вже таке, так живу, слава Богу, ще, все поки, все. Галина Ігнатівна: Працюю трошки, такий будний день то щось, то в'яжу, то щось, а так, в неділю, читаю ще, можу, ну вже оту, от таку, от дрібненьку, то я вже читаю з окулярами, а так. Псалму ще багато може, будь ласка, може, вам сказати, схочете деякий псалм сказати? Я читаю тут, у нас пісні такі псалми називаються. Ну, ось так і їх, скажімо так, я скажу, Галина Ігнатівна: Бістро очень бістро дні бєґут . Словно тучі чорниє пливут ,голову покрила сидіна, о старостє напомніла вона. Бил я молод но нє знал Хрєста. Госпаді нє славілі уста. А тєпєрь нє молод я, уже нє вєрнуца ґада. Тєпєрь хоть я сєдой, но я с Хрєстом. Павло: Хочу вас запитати, з якого села ви родом? Галина Ігнатівна: З Рівного. Павло: І що можете розказати про це село? Галина Ігнатівна: Ну, що ж, мені тоді було 10 років. Як то село палало наше, то там все згоріло дотла, то ми таке, на зиму то були на тих селах, ну чули там Будники,Смоленські , то ми там були, зимували. А от переїхали знов сюди в Рівне, знову відстроїлися. Павло: А який то рік був, коли це все відбувалося? Галина Ігнатівна: То було сорок другий десь, сорок другий рік, так. Павло: Зрозуміло. А щось можете сказати про сусідів, родичів, які. Галина Ігнатівна: Жили з вами тоді в селі? Ну, я знаю, то вже їх дуже, вже немає цих родичів, вже потім я, ну вже, вже після війни. Галина Ігнатівна: Вже я стала, кончила шість класів, бо тільки в Рівному було шість, а далі ще в Гущу треба було ходити, знаєте, де Гуща, село Гуща, там сім кілометрів від Рівна, треба було там вже десятилітку кончати. Знаєте, як там молоді люди, ще в юності я так, дуже така, математики так, дуже так мав, і вже там все трохи. Не знала, я вагалася йти, думаю, а там чужі люди, незнайомі, і так я вже більше навіщо не ходила. Галина Ігнатівна: Тільки пішла в колхоз, пішла в колхоз, батько мій теж пішов там худобу колхозну пас. Я коли-ніколи там заміняла його, а після я вже залишилася ланковою, я била ланковою, мала. Двадцять людей під собою трошки побула, а потім вже пішла замуж, теж ще трохи посизношена стала, ще тією ланковою трошки побула, але так як, я вам буду розказувати, як мій син, а він 62 року, ну, потім мене посилали ще в контору, там писати, не дуже мені. Галина Ігнатівна: Я йому не розкажу, він каже, от не пішла я, а він каже, ну добре, бо ти не многословна, і не така, знаєте, то треба всяких людей, всякий характер. Я такий, що можуть руководити, і можуть таке, а я такий, що так. І от так я, і от так я живу ще тут. Павло: Скажіть, тобто все село було тоді спалене під час війни, так? Галина Ігнатівна: Нічого не в цій війні? Ні, тільки хуторах. Де на хуторах, то... А те такі, що ще ми після війни вже, як то, то на хуторах ще... Та тим, де їздити, дорогу їхати, там Латковське там жили. Тобто і на хуторах не попалили. А так село, вулиці, то все попалили, було все спалене. Павло: А скажіть, а ті хотора дотепер залишились чи вже їх немає? Галина Ігнатівна: Ще є, всі хутори є. Павло: А де вони знаходяться? Галина Ігнатівна: Ось так, де хутори. Ось так, тоді на Бурову, а то в праву руку там зараз та хата, там був директор школи Латковський. А вже там тільки хлопець залишився, там молодий ще, так. Хто построїв після війни нові хати, то вони ще до сих пор так і стоять. Павло: А ці будинки, що тут на вулиці, то вони вже після війни побудовані, так? Галина Ігнатівна: Ну, є ще дехто, хто ще в селі построїв хати, а більше так, що в селі мало хто. Це вже по хуторах. Ось таке було. Павло: А чим саме займалася ваша родина. Галина Ігнатівна: Протягом цього періоду? Ну, як я знаю, мене ще брат тільки був, 1929 року. Ось, то після армії він був там дощикатуром(штукотурщиком), то таке, бо там відстроїлися, то він штукатурив, то ще був. А так, а батько мій, він дуже любив колхози, калхози, коли шовся, ой, він так, ой, то так, то калхози, то. Галина Ігнатівна: Тепер в колхозах, бо тут у нас села є, в Кулапі ще дуже такі села є. І ті, що більше, так я чула, що дуже заможні, хоча є ще за Польщі, мають такий дуже худобний всього, і їх. Всіх повезли на Сибір, тих людей, а тую худобу, що там у них була, то всі забрали в наш колхоз. Павло: А кого саме вивезли, ким були по національності тих, кого вивезли в Сибір? Галина Ігнатівна: Я тільки по лісслужбі чула, що вони просто були в Україні, тільки що вони, ну, як вони займалися. Голландці? Ні голландці, а таке, що вони заможні, багаті були, таке все, то вето їх, і там з гущі села, з нашого то ні, з нашого села не дуже багато було, а от тут по Лампі, то вони дуже такі багаті були, то таких заможних подвозили на Сибір. Та які там потім молоді, то поверталися, але більше там подставалися в тому Сибір. Павло: Тобто ті будинки, що їм належали, теж були знищені чи як? Галина Ігнатівна: Ті будинки теж забрали, там потім то теж, зараз колхози по всех селах збудувалися, не тільки в Рівному. Забрали у колхоз, там побудували, щось прибирали. А от. Павло: А от що ви можете сказати про поляків, євреїв і голландців, які тут жили на цій території? Галина Ігнатівна: Голандці, я так не знаю, ну, з євреями, то ми жили отак от через дорогу з євреями, ми жили. А потім тих євреїв вивозили, як таке, на євреїв стало, то повивозили там в село Палєн і там їх вбивали. Павло: А як саме ви жили там, євреї, поляки, яких ви в відносинах були? Галина Ігнатівна: Дуже добрі ми жили, добрі в відносинах. Того єврею ще десь таке свято якесь таке є. Кучки назвали таке, вони такі піклі. Такі, як ви знаєте, мацу, нітки, плавки. Завжди мені приносили вони там ще такі. Дуже і поляки там ще були. Бо ще мій дід... Батько, то він був поляк, але ще потім він женився на українці і перейшов на українця. Галина Ігнатівна: І от так, і вже то. То моя фамілія Ришкевич, дівоча я, то, значить, ну, польська фамілія. В Руніві, в Руніві вже польська фамілія. Павло: Може ще щось більше скажете про спільні святкування, традиції, які були з ними? Галина Ігнатівна: Ну, я знаю традиції євреїв, таке було таке. Моя велика та хата через Доволі, то я знаю, що євреї вже кожні суботи приїжджали, ну, там, з дальших сіл таких. Люди ходили за хату, і вони всі, я аж до хати чула, і завжди так вони молилися. Ну, а поляки, вони були там на Острівках, там в Польщі їхній був костьол, і вони туди все їздили, поляки, до костьол ,до того. Павло: А цей костьол зберігся дотепер? Галина Ігнатівна: А того, того костела, так як я порозговорена, ще тоді, як я була, середніх років була, то так, що його спалили. Спалили його. І спалили того костела. Павло: А хто саме спалив цей костел? Галина Ігнатівна: Ну, бо почалася та, як в нас називають, різня. Зараз десь в 43-му тому, як і не, казали, що, ну так, як я буду казати, що почула по розговорах, ну як я ще мала 10 років, то там, знаєте, не прислуховувалася, що там мене говорять, то там ще костьоли. Галина Ігнатівна: Бо шо там деякі служили з поляком в Рівному, Так казали, шо той Ксьонкс польський, вголошал(казав), шо має бути таке бедствие, Шо поляки мали йти на українців. Але так мало хто таке. А ще таке було, коли в нас в селі село було густе, і насадки в нас мало було, там вишень, там цього, там такого не було. Галина Ігнатівна: Там одна сусідка така, така нестра жіночка, каже, а то, ти знаєш, підемо, аж там, на луг ми називали, подбух, там таке і ж'є, там жили голендри колись. Ще голендри колись йшли, а потім ті голендри виїхали, як вже прийшли після війни, то вже тих голендрів всіх повивозили туди, десь подорожча туди. Галина Ігнатівна: І кажуть, там такі садки є, і там мишні їдуть, йде мовти. І мені теж жінка питала, що там ще ж молода сітерка була. Пішла, може, тих вишень в селі не було, бо ж не було де садити, хата на хаті була і не було. І пішла з тією бабою, пішла просто трошки далеченько, аж туди за Мотниками. І там дядька не дуже любила, бо такий ж сніг ще не така була, а так вигляд такий, молодій швидкий дядька. Та жінка пішла, вона тієї вишеньки стала, але так почувся крик. Галина Ігнатівна: А то ще поляк, вже ми були за вухом, вже вивзли їх поляков, і кричить, що я вас тут зараз поб'ю. Та жінка скочила, і хоче за мене, і давай мені втекати, думала. Та я тільки тоді, коли запам'ятала, то то ще була вишення, то десь в дому, в такому, в церкві, ще десь на цьому червні, десь таке раннє вишення. Галина Ігнатівна: І він летів за нами і кричив, що я вас тут поб'ю, але ви тільки живете до жнив, а жнива починається в серпні, то він кричав, то я отому запам'ятала, щоб вже в них намір був поляковий, іти на Україну. Те тільки до жнив, і ми так полетіли, а що би до нас не могло, то тоді би не хотів до нас туди. Догнав дещо, але так, тільки таке злове і так, то я так не ще, аж до тих пор, ні, скільки мені бігло, так не то, а потім, що як все спалили, наші, ми так, ідемо там на хутри, ще вже було то, і ще я прийшла, моя матери не була вдома, і кажуть, а вона пішла там. Галина Ігнатівна: В село там, де спалили, там де щось таке. І я так тишина, плакала, шукала матері мою. І я так глядаю, якщо повертається в місту в Рівному, Що сіде їдеться на бугу, то на мості так. Що якось не збережеться за мною. І я глядаю, ось такий чоловік біжить в мусор. Ну так, що сон було, може 7, може радко бедно було. І він долетів і каже, от би я тебе, Галина Ігнатівна: То вже після того, як спалили Острівки, Десь він залишився, каже, от би я тебе тут забив би, Але ще трошки видно, і я тебе не буду зачпати. І я полетіла тоді на вулицю там до матері так. Ну то я почула, що то, що раніше було. Павло: А хто саме до вас підбіг і то говорив? Ну, погрожував, хто саме? По національності ким він був? Галина Ігнатівна: Поляк. Поляк був. Ще він десь на Острівах встався, там, може, ми були, там, родина, він, може, встався. Тобто такий розуміло правда. Він так, я так скронула його, так, як та друга гулиця. І він каже, я, я тільки чую, ще видно. Ну, було, було всяко. А ще, потім таке ж було. Потім ми сиділи там вже, польські на хуторі, Вже польські хати були, і ми там вже сиділи на тим. Галина Ігнатівна: А фронт вже був десь за Бугом. Фронт вже був. Ну, поляки, були за Бугом. І так йдемося. Я чую, кажуть, що їде мотоцикл. І на мотоциклі їде за дружинкою, ну, а то їхав німець, ще ту жінку привозив, бо то її хата була, полячки тієї. А я тоді, ну, знаєте, що то таке було, а я тоді жила больна, я не знаю, що то в мене було, ну, що, больна, що то. Галина Ігнатівна: Температура все таке, як потім мої батьки побачили, там ще були сусіди. Що німець їде мотоциклем, вони всі повдикали. Ну, мені 12 років було, ну, мама, де мене візьмемо на пляж, чи що, де були події. То було квітні місяці. А який це саме рік був? То був 43-й, десь 44-й рік. Я так лежала, так, як тепер бачу, на кудлозі, все. Галина Ігнатівна: Та жінка, що її хата була. Вона сама в лазу з ривок прийшла, дещо потім побрала, вона до мене нічого не говорила, і я так лежала, і вона прийшла, позабирала ще ту банку, що вона з молоком, і пішла. І я так лежу, і чую, відкриває німець, хтось відкриває двері, і він пістолетом ставить на мене пістолет, але ще тоді каже, що... Галина Ігнатівна: Німці боялися, ну, може, яка болі, зараз така, що ніто, як він глянув на мене, що я вся така аж горила, і глянув на мене, і ляснув з рима, і сказав, ну, але, бачите, слава Богу, Бог мене зберіг. Ну, що ж рима така була? Дівчини шали жити там. Так, так, так. Щоб охоронив мене до тих пор. Було таке, знаєте, всього. Але слава Богу, що я ще в тих порах живу і при такій пам'яті дітей, як я, і про кого здорово, і хай Бог вас може слухати. Павло: А скажіть, можете більше розказати про Волинську трагедію? Що саме там відбувалося, може, знаєте? Ну, то що різнято було, Галина Ігнатівна: Що можете сказати? Ну, що ж про ту трагедію. Я так нічого не знаю, я знаю, що там на руї я тако... Такі ж розговори були, ну так, що до українців не дуже доходило, в них нічого, може, поляки стояли. Спілкувалися між собою, але так українцям нічого не казали. Ну так я таке, а потім почула, що той сон взяв, що ми маємо те на українців. Галина Ігнатівна: А тут знаєте, що це політика, не всякі шпіонажі якісь. Щось таке зробили, зорганізувалися і вони, українці, пішли. Поляку, а потім вже поляки пішли. Ну що ж, діти інші можу розривати в тих літях. Вже не так, то вибачайтеся. Галина Ігнатівна: Та нічого страшного, розказуйте те, що знаєте. Десять років, то вже трошки, що так дійшло. Павло: А розкажіть про тих голденів, що жили тут. Ну, як ви їх там, голдернич, як вони називали? – Голендри. – Голендри, о, розкажіть про них. Галина Ігнатівна: Голендри, вони дуже мудрі люди були такі, заможні вони такі були всі. Мали, ну там як виїжджати в Рівні з Ягодином, там такі в них садки були, то дуже такі, Мали спеціальність таку і ось таку, такі вони були мудрі люди. Ну, потім вже як прийшла народянка Олена, одні вже були всі, виїхали за бух, за бух, до тієї садки. Галина Ігнатівна: Пустувалися, то ми ще, ми ще така була туша, ну, далеко була трохи, таке, ой, як болю дорівнювалася, то ми ще ходили до тієї садки, рвали дещо, там дуже такі багаті люди були, такі були. Павло: А чим саме вони займалися? Галина Ігнатівна: Бо не в чому вони займалися, вони і строителем такими займалися, і так і мурували, так вже до таких любостей. Ну вони, а що тут, вони якщо возили і забув щось, то не тут у нас добудеться, а там возили, бізнесом яким займалися вони у тій Олендрій. Дуже мудрі люди ті голендри були, я так знаю. Павло: А щось дотепер залишилось від тих їхніх будинків, садків? Галина Ігнатівна: Ні, тут зараз, коли влада російська прийшла, то вже тут ще з Рівного, То деякі люди, що ті гуляндри хоч і поїхали, всі заблукали. А в нашому саді в Рівному, там п'ятненька життя і готово. Поїхали всі, ще поселилися в тих голіндерських хатах, а там, в голіндерських хатах, то так було, що навіть в Курівничі, де були, то в подворі вони не ходили, тільки була все такими. Галина Ігнатівна: Ну і були, були, то вже, як розстали колхози, то їх, то соліти з тих хатів, всіх вигнали. А тих, а тих всі порозбирали, ще там такий кустил був, Олендрова, там за парком у нас, то ще там село тут, Голуно, теж Мовинська область, то ще там перевізли, розібрали, там построїли клуби, все зруйноване, таке було там ще. Павло: А можете щось розказати за те, що будинки там переносили, переставляли, перевозили? Чи ваш будинок, нічого з ним таке не робили? Галина Ігнатівна: Мій будинок в селі, все спалили дотла, нічого не було. А хто саме спалив село? То поляки. Поляки були? Ну, поляки були. Ще розкажу про свого дядька. Він такий був сапожник, що на цілому селу він був такий сапожник був. І вже ото, як та я, після війни, а поля їх були, а тоді подянківців під'явили ми ще. Галина Ігнатівна: І вони кажуть, а поїдемо там картошку купати. Заїхали вони картошку купати, був дід і баба, і мій дядько, дядько з жінкою були. Ті заїхали і стали картошку купати. І виходять поляки в ліс. Не той ще ліс тут, а такий виходять, сухоліс. І прийшли, діда з бабою прогнали ще жінку, а самі сіли на вісі. Галина Ігнатівна: Того мого дядька забрали і повезли. Ну, вони прийшли в дім. Де? Де будете шукати? Різні поляки і все. І так воно було аж до 43-го в кінці вже. І туди вже єврею стали вбити, єврею. Там в одній хаті сказали, що там переховують людей, тих євреїв. І там заїхали, що там немецькі посланці, євреї були, заїхали, і євреї, бо вони не знали, побачили, що йде хвира, і вони давали стикати. Галина Ігнатівна: Йдемо, трохи на ногу був хрмей, і помалий йшов, а йдемо, далеко-далеко вліз, і знайшов, знайшов того водячка. Галина Ігнатівна: А у мене дядько був такому, таке хороше плитове було таке, і він знайшов, і тепер він прийшов, той єврей, і сказав моєму діду, що «там і там я знайшов вашого сина». І вони поїхали, забрали його з неї на бойовки. Ну, а тоді ж таке тоштовання було нове, а все згоріло, не мали навіть нічого на печі надіяти. І то я пальто таке роздягнули, скинули, і він віддягнув це пальто і привіз до дому, бо казав, я як Галяна, то до тих пор бажаю. Галина Ігнатівна: То так вони його били шашками, що той воротник, то був так зрізаний, дрібно-дрібно, аж хсень. Так поляки його заболтували були. Павло: Все добре, давайте. От скажіть, тобто поляки дуже сильно вбили українців, так? Так, краще. Павло: Що ще можете розказати про. Галина Ігнатівна: Події в той час? Не. Павло: Знаю, що. Ну, може, якісь місцеві. Галина Ігнатівна: Легенди, перекази? Що ж це? А тут ще зараз село, тут бурва, а там... Перекірка колись називали там сиво. Тут уже після війни отолома строїли і ходили. А то раніше там була далі перекірка. Дуже такі люди, сиво. Якось там тарі з'явила. У мене ще хати спалені всі, а люди такі, і поїхали на перекірку. Галина Ігнатівна: Ну, а то ж, знаєте, вкрізь фіазія і це все. І ото десь у місяці березні казали там, ну, називають, запуск. Все таке, що пізд уже таке йде. І мали люди, там поляки ж теж все знали. Дуже зруєнці, ото Євдоріну сестру там і то хлопку там забили. І дуже люди так безпечно, всі поїхали на перекірку. Галина Ігнатівна: І вони вже такі слабодні були, думали, хоже там не будуть. Ну, але в связі були поляки. Знали, що може в той день такі запусти, такі генкети у нього, Як так вони цього любили, знаєте, Що вони люди, може, сонний були, Які тут не всіх. От, ну, до того і вони напали цю ніч На тих українців, на ту перекірку. Тут дуже деяких людей, Теж зі мною поїхали туди на перекірку, Галина Ігнатівна: То дуже їх побили людей там. На тій перекірці, на тій полякій. Павло: А де саме знаходиться це місце? Це. Галина Ігнатівна: Там, не дуже далеко, був цей Боровей, я знаю. Може, ближче, як до Рівна. Там їхали так. І так вже там не стало тієї... Тут Борове вже, а вже ті перекірки. Вже не було її в списках, тільки тепер бурле воно. Хороші такі люди були там. Було всього, дитина, було всього. Павло: Розкажіть, а у вас збереглись якісь речі з того часу? Галина Ігнатівна: Так, але так як моя мати, мама, дитина, Так я ж чула, бо вона ходить за Польщею, то там такий організовували дом господині, і там вона ще завтра пішла. Я там вже говорила, що така чутка була, що поляки мають наступати, палити силу. Вона взяла кухра таку, як тепер, з країни, де шов все, таке ну де, таке все, і згадала то. Галина Ігнатівна: І закопали, там хата була на низовій, і закопали в цьому кухарі, а хто б не був, стався без нічого. І так він той кухар був, а потім як село спалили вже, вже нічого не було, ну, бо після того ж трохи притихлося, І батько мій поїхав, і того кухаря доставали, то було на низовій, там риб такий був, і воно було все в воді, і достав того тоді внахто. Де як щось таке сталося такого, то стало. Так, це все, таке. Павло: А якісь речі, що були тоді і вони є тепер у вас, збереглись? Галина Ігнатівна: Вже до тих пор, то вже не знаю, вже тепер не збереглися. Тому що скільки років. Ще мені було 10 років, а то що вже 94 роки, ну, ну, так, так. Та ще, ще одна, а тоді то такі поля були роднючі, і такі люди, що вони все ткали, і такий полотнатий, ну, дистати такий полотень. Галина Ігнатівна: Маму я завжди, вони мене питали, і в кухля того була полотна, отакі звоїчки були, звої. Ткали, складали, приймали їх там. І потім, як той куфір там, там вода забрала, Ну, а ми взяли на будниках там. Уже там, ну, тусили далі. А ми не знаємо, керували, перевіщували. Ну, і того куфору відкрили, а воно все плевало. В воді все. Галина Ігнатівна: Мамо, та й по дну. Достало. Ну, трошки я просушила. Тому що шкода, що щось таке працює. Треба її посушити. Вона розвесила і стала її сушити. А там люди, там видно, там така піска, все те, що... Люди, як побачили, то всі сказали, ой... То ми польське майно забрали, польське плотне. Де ж таке може бути, в такій жінці тільки плотне? Де ж таке може бути? І ту жінку тщану, що ми там сиділи, ну то я кажу... Галина Ігнатівна: Є скільки-то хатів із села, вона поляку забрала. І ми переїхали там в друге село. Ну, ось я кажу, є такі моменти, може вони боялися, Що треба в той політно трохи розплати тим людям. Так вони такі бідненькі там будники, дуже бідненькі, Вони там не родилися, не цей льон, що таке, нічого. Підняла жилет у вісі і така думка там не завжди приходить в пору. Галина Ігнатівна: Бо чиї ті діти, що я може вам щось не так наказала. Павло: Нічого, розказуйте те, що знаєте і те, що хочете розказувати. Галина Ігнатівна: Ну, оце таке, таке, таке. Павло: Таке було. Може, ще щось пригадали з того часу? Галина Ігнатівна: Так, з того часу. Тому що на збиранні у нас Приїжджий, згодник, Там жирився пастик такий. Тоді він до мене каже, Я ще знаю, Десять років був, І ще в очах стоїть те село, Те все, І люди. Всякі люди, знаєте, є всякі такі, є щадрі, а є такі, тож, без того. Галина Ігнатівна: Кожен має свій характер, кожен, але ж згурбується своїм, що то я, а то цей. Галина Ігнатівна: Знаєш тепер, да все, розумієш, ну вже, вже не в пору. Женя, так. Павло: Ну все, тоді дуже дякую, що приділили нам час. Дуже вам вдячний. До побачення. Галина Ігнатівна: До побачення. Хай Бог благословить вас, діти. І при такому здоров'ї, і в житті, щоб ти була такою здоров'ю, І при такій пам'яті, і при такому здоров'ю життя. Бо як я згадую, що я мала під собою раз 20 людей, другий раз мала 18. Ставлю згадувати. Галина Ігнатівна: А були такі горбі, всякого буває. Павло: А ще я забув спитати, може ви знаєте щось, місця знаєте, захоронення, могили, що було з тих часів? Чи не знаєте такого? Галина Ігнатівна: Тут в Руміті там на Густрівках олесь, то там дуже там стоїло, а так, то ні, не знаю, вже таке, ну я вже в тих. Дякую, і дітки, і дружки, якщо у вас завітали, то зараз не щасні, що вас залили. Ай, Богу благословіть вас.