Map of MemoryDigital heritage archive
UK · EN · DE
A project of NGO “APRI”
supported by the Gerda Henkel Foundation

Розповідь про життя в селі Гороховище.

KP-INT-0013 · 11.10.2026

Summary

5. Респондентка Надія Григорівна Міщук (народилася 28-29 січня 1949 року) ділиться спогадами про своє дитинство та трудове життя в селі Гороховище (Забузький край). Вона розповідає про батька, який у 18-річному віці пішов на фронт у складі радянської армії, дійшов до самого Берліна, був поранений, але повернувся додому живим. Родина виховувала чотирьох братів та сестру.
 Особливу увагу респондентка приділяє шкільним рокам: вона закінчила 8 класів у школі, яка містилася в будинку висланого радянською владою до Сибіру заможного селянина («куркуля») Федора Шнурука. Згадує приїжджих учителів, зокрема Раїсу Павлівну з Житомира та Оксану Хомівну з Володимира-Волинського, які жили на квартирах у селян. У дорослому віці Надія Григорівна багато років працювала дояркою в місцевому колгоспі, звідки й вийшла на пенсію у 55 років. Також вона зазначає, що в повоєнні роки життя було важким, проте голоду вже не відчували через близькість до колишнього кордону з Польщею та власні присадибні ділянки. Під час інтерв'ю було оглянуто й сфотографовано збережені батьківські воєнні документи.

Transcript

Міщук Надія Григорівна: Ну, з того, що я кажу, що я. Батько мій був отут за бужа, прийшов отут в війну, потім прийшов з війни, отут повернувся, сюди до нас отут прийшов. І потім вже отут 49-й рік, отут вже я родилася, і отут вони помало жили, а потім, ну, знає, після війни, то ж, трудно було жити. А як я вже пішла, що вже отака доросліша була, в школу, 8 клас кончила, потім пішла колхоз той. Ну як зганяли людей, то я того не знаю. А потім вже якщо пішла в той колхоз. Ну в колхозі працювала. Ще таких з молодих років працювала в колхозі. Дояркою була. І пішла на пенсію. Вже от з того заробила собі на пенсію. Ну колись трохи було. Молодші йшли я трохи, 55 років пішла на пенсію. І отак собі, я знаю, потім вийшла замуж. І от троє дітей маю. А вона старостю сталася сама. Також жити ще не хочу, до дітей йти. Ще поки можу сама трохи, Щось собі раду давати. Та й все, та й помало якою ще живу. А так, я знаю, трудно було ще тоді. Після тої війни, що то в колхоз, то батькам то і, Звісно, було. Хто жив бідніше, хто багатше був, тож я знаю як. Павло: А от можете розказати про тих, хто жив там бідніше, багатше і як там? Міщук Надія Григорівна: А що я про бідніших, то я можу сама про себе розказати, про своїх батьків. Бо вони теж не того, працювали теж на, ну скільки там, Города, не так як тепер, що багато мають. Скільки було того, скільки, але голодні не були, я того не знаю, щоб я там. Може, дехто ще й бідніше був. Мій чоловік, як тато, їм ще трошки трудніше було. Бо їм було служніше трохи з цим життям. А я то, я так себе не пам'ятаю, щоб мені так було вже. Але часи то були трудні. Вже було людям добре жити. Вже краще не можна було жити. А от треба, що війна. Почалася. А тепер хто його знає, як буде надальше? Ми вже старі, то вже там за себе не думаємо, ти кого. Маю внуки, правнуки вже. І мені головне, щоб війна закінчилася, щоб діти були здорові і жили собі нормально. А так що я знаю, я більше що. Павло: Розкажіть, коли ви народились, як проходило ваше дитинство, чим дитинстві займалися, чим батьки займалися? Міщук Надія Григорівна: Я в сорок дев'ятому році, я там свого дитинства не пам'ятаю, потім я до школи стала ходити, то я там пам'ятаю, а батьки теж так само, колхоз був, колгоспи працювали, і я знаю так. Павло: А от ви ходили в школу, в яку саме школу, ким були ваші вчителі, можете розказати? Міщук Надія Григорівна: Вчителі ходили в ту школу, де зараз магазин. То я в ту школу ходила. Вісім клас теж там, ну, закінчила. А вчителі в перших класах, то в мене була, тут була сусідка Раїса Павлівна була. Я її вже нема. О, а потім ще Оксана Хомівна. То ще Оксана Хомівна, о, там є ще вона. Тридцять п'ятий рік вона, то ще вона, що жила. О, а так, то ж потім вже, то всі вчителі вчили, то. Павло: А звідки саме були вчителі, які вас чули? Приїжджі чи місцеві? Приїжджі. А не знаєте звідки? Та, що була Раїса Павлівна, то була сама з Житомира. Оксана Хомівна, мабуть, то звідки? З Володимира, Володимира отого. Міщук Надія Григорівна: А такі всі приїжджі, то ще я знаю тут, що як у моїх батьків, то ще там. Скільки на квартирі сиділи, багато всіх приїжджих було, бо там хата була, а то вже другу побудували. Я знаю звідки вони були, а там всякі приїжджі, а так що їх, я знаю, більше не знаю, що казати. Павло: Може за хутора й чули, що щось переносили? Хуторі? Людей в село зганяли, хати розбирали, збирали. Павло: А когось розкуркулювали, в Сибір висилали? Міщук Надія Григорівна: Не знаю. У нас, мабуть, таких, я не знаю, у нас не було таких. А, були одні, тільки вже їх нема, вони вже помирали. Ну то розкажіть за них тоді. Ну то їх вже нема, дітей нема. Павло: Нє, ну як їх виселили, чи вони вернули, що з ними було і так далі. Міщук Надія Григорівна: Ну вони, мабуть, то багатші були. Як ті, що багатші були, тоді виселили в Тиво. Там на Сибірці, кудак там. Павло: Ви їх особисто знали чи вам. Міщук Надія Григорівна: За них розповідали? Я таких особисто не знала, тільки що казали, що там за їх, що їх вислали на... Ну, це я, що тоді ще. Павло: От ви розказували, що ваш батько війна, він в радянській армії воював? Міщук Надія Григорівна: Так. То можете розказати за нього? Міщук Надія Григорівна: Ну то я знаю, що я за нього. Ну він сам що ще, що він молодий пішов на війну. Вісімнадцять років було. Ото забув, зайшов до самого Берліна. І ото я ж кажу, що ото тільки ранений був, ото те. Але що, прийшов з війни. Ото прийшов сюди, ото до нас. І ото вже діти в нас, ото що я мала. Чотири братів мала. Вже братів немає, тільки одна вже сталася. А так. Міщук Надія Григорівна: Батько, то ж теж я знаю, то ж працював він теж, що батько був такий трохи чоловік, що вмів теж все сам собі зробити. І для дітей він тик от бав, добрий був. То я так що-то не знаю. Ну, що ще? Павло: Ну, розкажіть, може, за бойові дійки тут проходили, може, щось батьки вам розказували? Бойові дії? Міщук Надія Григорівна: Ну коли німці були, поляки. Ну то німці то що, вони ж почали звідти. Тоді батьки тільки казали, що війна в липні почалася. Але ж тільки фронт ото прийшов і тут їх, то вони тут так не того. Ото фронт прийшов і ото він далі пішов. Ну як то була війна, то гірше людям було жити. Але вони так кажуть, що ми вони так їсти тут не хотіли, бо тут близько Шоколопольщі були, то тут їм так трохи не того, що так не було, бо ж той фронт пішов туди, на схід. Я там всього, думаю, хіба то так є вже, вже запам'ятаєш. Павло: Ну, розкажіть, може, ще якісь солдати тут були? Міщук Надія Григорівна: Я їх не знаю, а комендатура що тут була на селі, а я що їх там знаю, ну те, що казали, що були вони, а звідки вони там були, звідки, то бо. Ну може батьки щось розказували. Я так щось нічого не, я такого там не знаю, ну то ж вони казали, що комендатура, а я там і не знаю, що то таке воно, ну звісно, то ж воєнні, видно, були. Я так не знаю. Може, є тієї, що старішіша, Вже по 80 років, то може, тієї більше, що знаєте, А я, чесно, тільки 77 мініво буде. Павло: А скажіть, а у вас збереглись речі з тих часів якісь, будь-які? Які то речі? Ну, будь-які речі з тих часів. Ну, нам би просто сфотографувати це, якщо щось таке є. Міщук Надія Григорівна: Ні. Що який? Що війну? Так, і після війни до 60-х років. Ні. Павло: Нема у вас нічого такого? Якісь фотографії. Міщук Надія Григорівна: Документи, щось таке? Батькові то є документи. Павло: О, то можете їх. А такі старі воєнні, так? Так. О, то давайте тоді їх. Ми сфотографуємо. Якщо можна.