Життя в селі Гороховище в часи другої світової війни та в часи відбудови.

Павло: Добрий день, мене звати Павло, я студент Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Скажіть, ну розкажіть про себе, як вас звати, де народились, де проживаєте? Міщук Микола Володимирович: Звати Микола, народився село Гороховище в 1941 році, 7 лютого. І далі розказувати? Павло: Та розказуйте про своє життя. Міщук Микола Володимирович: Ну і ходив, закінчив школу, сім класів. Тоді десь було, закінчив в 55-м році. Бо то було трудно після війни. Далі не можна було ходити. Батько був на фронті, інвалід. А мені мусило було робити, щоб вижити, я пішов в Ковальський хімлісхоз, де добувають живицю. П'ять років робив після 7 класу на живиці, а потім навчився на шохвера і пішов в армію, три роки служив в армії. Ну а далі прийшов з армії, став шохвером, село Забужє, колхоз був, проробив 10 літ на машині газоновій бортовій, а 15 років на тракторі ЮМЗе, на ЮМЗе. І заробив пенсію. Заробив пенсію, отримую 5 тисяч 260. Ось така моя життя. Павло: А от розкажіть, чи може ви щось пам'ятаєте про своє дитинство, про ті часи? Міщук Микола Володимирович: Ну то що я пам'ятаю? Я пам'ятаю як раніше, ну що тільки біда була така, Що навіть ходили, желудя збирали в лісі, бо не було що їсти, а як я вже став, Робити в цьому Ковальській хімліссхозі згущений був наш управляючий, як то він, Валера Нінов. Пусмулі, Пусмулі той був. О, то я там знаю. Робив все, як то його. Ой де, ну. І було злежити, і тому соло було рубити. Як вже я пішов в той ліс, вже нам стали привозити муку збойну, цукор, гроші трохи давати. І вже сталося життя таке. І от тако порубив. Пам'ятаю, що хліб їв з жилудя. Домішували ще трохи муки життєвій. Добрий хліб такий був, солодкуватий, горкуватий трохи. Отаке я вже бачив. Данило: Це ще при Польщі було чи при? Міщук Микола Володимирович: Після війни, після війни. Бо я ще закінчив школу в сім класів в 1955 році і пішов в ліс. Мені казали, поступай далі вчись, але вдома така біда була, батько інвалід, ногу перебив на фронті, і мені мусило було, а я був в сім'ї старший, бо ще в мене брат, брат вже народився в 61 році, молодий такий ще брат. Він живе не тут, а ту хату я вже сам будував. Ось такі діла мої. А зараз то можна жити вже. І пенсію дають, і все є. Але ж вже старш не дає. Павло: А от розкажіть, ви 41 року народження, так? Може пам'ятаєте, хто тут жив раніше – поляки, голендри, євреї? Міщук Микола Володимирович: А, то того ще, то його. То тут я вже трохи пам'ятаю. Колись євреї були. То тільки пам'ятаю, що вони приносили селедку до селі, по селі. Так не було, що там. Ну, може, там був якийсь магазин якийсь в селі. То євреї, більше в Паліні їх було, то вони літали по хатах, носили селедку. Я ще таке пам'ятаю, ще й не було за що купляти. Просить, беріть, беріть селедку, о, хороша селедка. Там мати каже, ой, ми не маємо чим платити. Найдете, я піду до сусіди, ви надумайте, бо попробуєте. Йде назад і заплатили гроші. Отака жість була, ось така пам'ятаю. Більше тут нема що розказувати. Павло: Може знаєте щось про хутора, що переносили? Міщук Микола Володимирович: А, то те я знаю. Павло: Ну то розкажіть. Міщук Микола Володимирович: Ну було таке, ми жили, нас навіть не знесли там по лісу. А там було багато хуторів. Тож я тільки пам'ятаю, як там Максим жив, то тільки пам'ятаю і бачу, що як прийшли ці агенти якісь, ще навіть з нашого села був, вачка такий зі нього, то вони влізли, а якусь ще брали, ну і ще, щоб ті хутора. Докупи всіх. Там новини були то всенькі, знесли по селах, то до гіші, то сюди. Я тільки бачив, що там робилося у сусіда. Я чую щось плач, крик, а там драбина, що то на хату колись, хати були под стріхою, То тією драбиною лазили на комін саджу терти. То вони що, тієї позики не заплатили якесь. І прибиратися не хочуть в село, то такий був Ринда Завензах. Ох, зара, каже. Поліз по тій драбині, а ще й винтовку пал, якусь німецьку. Я кажу, що заробилось, то я не знаю. Поліз по тій драбині і з коми на цяву ламає і кидає туди. А та Гануська і Вірка, Гануська то мати, а Вірка то дочка, тако полапалися. Ой, ой, що вони роблять, бандити! А на таких зійнях у Васька був села нашого. То теж був добрий чоловік. Зараз я їх рожену. А козель був з тим Бусаком, чи як то називається. Ох, набрав води, а вони тако полапались і плачуть. Ох, а він водою на їх. Бабу! Вони розрішуються. Ха, ха, ха, бачиш, ти розугнав! Ось що робилося в колеці. Данило: А коли це приблизно було? Які роки? Міщук Микола Володимирович: Як? Павло: А які роки це було? Міщук Микола Володимирович: Ой, то було десь... Павло: Ну, як колхози ті починалися. Приблизно який рік? Міщук Микола Володимирович: Ну, десь я так не скажу. Ну, десь перед тими колхозами. Бо було в нас так, що де хто не був колхоз, То ще їздили в Головну. О! Щоб жалуватися, що село, вроді би, то добровольно було, або казали, поїдемо в Київ, то поїхало у нас з села, було два чоловіки, тоді в голову вони там перелапали в льох, і там їм далі на другий день підписалися в кавказ. Ну, ось так. Робили, що хочуть. Павло: А можете розказати більше таких історій, як цю? Може, щось знаєте? Ну, як людей хати відбирали. Міщук Микола Володимирович: А, то я що знаю? Я знаю, що як не хотів, то село ламали, перевозили і все. Павло: Може, когось особисто знаєте з тих людей? Міщук Микола Володимирович: Тих людей? А, то вже їх нема. Павло: Можете розказати за них. Міщук Микола Володимирович: За тих людей? А що ж їх? Їм дали папрушку таку через плічко, винтовку, і він був тут, знаєш, тут герой був, що хотів, те робив. А тоді головна була, чи що, район. Павло: А ви пам'ятаєте старі назви хуторів? І де вони приблизно знаходились? Міщук Микола Володимирович: Ну де, вон, Новини, Сеньки були, тако, хутор такий. Дехто хотів гущу, то гущу перебрали. Дехто сюди, біля людей, як ламали ті хати. Наприклад, у нас називається Палинщина, там теж хутора, то теж ламали ті хати. Ну це дуже, там на новинах туди, туди як на гіщу їхати, по гурті їхати, то всіх пособирали. О, так, пособирали. Не хотів, то силою робили. Отак докупі зганяли, бо казали колись, докупі жилем, радіо повесить на стіні, будемо знати, куди, ну я сказав, на роботу, чи бригадірую ходити, то не треба по хуторах далеко. Отак я робив. А більше я нічого такого не знаю. Робив і все, всі житті. Павло: Може ви знаєте за інших людей, інші національності, поляків, голендрів, які тут проживали раніше? Міщук Микола Володимирович: Ні, я тільки чув, що розказували, що били поляки наших, а наші били тих поляков, було що хоче, то я так не бачив і нічого не розказував. Павло: А про голендрів щось чули? Міщук Микола Володимирович: Про голендрів ні. Павло: А коли хутори ламали, то це будинки самі переносили, чи ви мали самі перенести будинок і побудувати новий в селі? Міщук Микола Володимирович: Як прижмуть, то мусиш і сам. Так до підчуття, що мусиш сам розбирати, а як не, то допоможуть. Я кажу, як робили, з того. І з коміна влізе на драбину і кидає цеглу в комін. А як накидав комін цеглу, як будеш палити? Не будеш палити? Бо ж дим не буде йти. Ось що робив ось цей. Павло: А ви чули, щоб когось могли виселити в Сибір чи десь подальше? Міщук Микола Володимирович: А, то таке було. Павло: Можете розказати? Міщук Микола Володимирович: Ну, тут є, хто не залягло, там пішли до його. Він старіший за мене. Його батька. В Сибір. Ну, жось болтнув там. Не, не болтнув, правда, а хату мав під блякою. Ота хата, зараз там магазин, ви побачите. І от за ту хату, а той зі нювачка, От він був таким, як я місце не знаю, як то колись називали, в Одесі, сказав. А той магазин то вже перебудований чи то так і залишили? Ні, то хата того хазяїна. Ага. Тобто син є того, того батька. О! І за ту хату, що він називали Куркуль, і його в Сибір. То ще розказував той батько, що, каже, як візли в Сибір, то я сам чув, вже як їх повернули, о, ну сюди, як вже повернулися. Що, каже, було так, як не вистачало дров, то кинули тих, що візли в Сибір, за ноги в ту печку. Ось що робили. Павло: А скажіть, а ця хата, то якраз той білий магазин, що вже закритий, так? Що там був по дорозі? Міщук Микола Володимирович: Ні-ні, та хата, зараз магазин там. Вона не положена, але там тримають, вона, та продавчиця, їй казали тут торгувати. А там є ліпше, там ближче школа, до школи десь ліпша польза там. І там, ну, тут і хоче, там ліпше. А то хата там живе зараз. Викупив, йдем там, директором робив школи. А ні, його батько і того батька, то вони на спілку якусь ту хату робили. А ту хату половину, ось зараз в стах, шнурок живе, то він продав тому. Той директор, коли директором робив, він зараз там живе. А з другої сторони магазин. Якщо ви можете туди поїхати, побачите, вона там на перекрестку, хата стоїть під бляхою. Як їх виселили, то там зробили в тій хаті, бо там була комендатура, то в тій хаті був воєнний начальство. Ось так, штаб, їхнє все таки рівне. Данило: А вони взагалі, ну, ті військові, вони були місцевими чи звідкись приїхали? Міщук Микола Володимирович: Де місцевими?Ну, так, то служать, тільки то росіяни були. Вони займалися тими бандерами, що то поліси ще були, о, та кумдатура. Павло: А можете розказати про тих бандерівців? Міщук Микола Володимирович: Я не бачив. Павло: Ні, ну, може, щось чули. Міщук Микола Володимирович: Ага, то як на базар. Їхали люди або йшли, бо що в нас через ліс у будь-якому місці базар був, То ж треба було йшли і за кливом, і за чим хочеш. То переходили тако в ліси. Ну, то гроші заберуть, то таке, то всяке, в ліси. Бо ж їм теж треба було їсти щось. То таке розказували, що йдуть на базар, То дехто хоче повернутися, як вже забрали. Ні-ні, йди вперед. Там і владу ще пару рублів ставили. То таке розказували, а так я на очі не бачу. Тільки чую, що отако батьки розказували, люди. Отаке воно. Павло: А от пам'ятаєте німецьку окупацію чи ні? Ну ви, може щось чули, батьки вам могли розказувати? Міщук Микола Володимирович: Нє. Я аж бачу народився війною 41-го року. І я тільки пам'ятаю, знаєш що? Як ми в лісі і в копі жили, а було поле таке, там називали того, ну тоді до старини, так як то, Добрудів, от, і там наш коп був, і я тільки пам'ятаю те, що я в копові спав, а мати пішла додому з підсвікліба, ну раненько встала, мене покинула в копові, а батько був вже на фронті. І я проснувся, от тільки те пам'ятаю, а через жито була стежка така, о, де посійне жито. То я вже ту стежку знав, то ще ж пацан був. Як я проснувся, ну шо, найперше бабу, нема, то я таї стежку літів, плакав, та я це пам'ятаю. О, вже мати напікла хліба і йшла, то шо ти літаєш, то на мене накричив. Отаке був був. Павло: А в якій армії ваш батько служив? Міщук Микола Володимирович: Батько служив і в польській армії кавалерістом, а вже як німець почав наступати, батько служив в польській армії в кавалерії, як поляки керували тут у нас. Батька забрали в Пензу. В Пензі не тільки батько був, тут дуже сила була. Був той, як то казали, Нейогартин і ще якийсь, Осилка, от ось Пензи, вони всі добровольцями пішли на фронт. Бо так було, каже, добре, що мусили, ну, і Комбіошка, і все, що мусили були йти добровольцями писатися. Ну, вони вже їх забрали, вони служили, так як треба, ті Пензи воєнними, але вже як... Павло: Розкажіть, він був спочатку в польській армії, а потім вже в радянській? Міщук Микола Володимирович: Польщу забрав і йшов сюди, то тоді в нас в селі зібрали людей і туди, у Пензу, у Пензи, а з Пензи на фронт. То батьку, значить, напередив, і все. Ну, були і ті нагороди всякі, там медалі було у батька всякі. Ну, дуже-дуже. Хочеться говорити. Ну, щось так жили б. Ану я посиджу трохи. Павло: А ці медалі, нагороди збереглись дотепер? Міщук Микола Володимирович: А як вийшло все. Був сусідський хлопець, Іван Юрков. Вони там, ми разом жили, я тільки він там живе. Ще є він. Він прийшов і ці нагороди вкрив, ще меду взяв, літру банку, там батько тримав, ще й його, пчоли, о, мід був у нас трохи, і вкрав ті медалі. Ну і потім якось батько сказав медсінєру, що так і так, ну то мід, він того слуга, який вдав, там ці з медом, ці з медом, я вже не знаю. А ті медалі там, може вони і зараз є, там такий колодязь був, о, він вже зарослий, і він кинув ті медалі в колодязь. Ну документи то у батька всталися були, о, а ті медалі кинув в колодязь, як в пунктах міліції вже то його почув, що є. І вже хотіли колись доставати, а батько каже, не треба доставати, в тим колодязі може бути, бо що війна. І міни можуть бути, і що хоч там може бути. Бо він захращений такий колись був. Павло: А можете пояснити, де приблизно колгосп тут знаходиться? Міщук Микола Володимирович: Ну там, на культури, де вони жили. Павло: Можете приблизно якусь карту намалювати чи щось таке? Міщук Микола Володимирович: То там живуть, мій брат живе близько Павло: То теж може показати. Ну приблизно як то треба йти? От з вашого будинку то як? Міщук Микола Володимирович: Ну як, туди вигнав, там на вигу не хотів, туди, кругом туди. Отаке. Тутих медалів так і не знайшли, бо їх і не шукали, вроді би, бо треба було. Ну, сказав батько, що тут може бути що хоче. О, все знаю, розказували, як німці прийшли, а Юрко, то його син, вкрав ті медалі. А в Юрка були гуси, дуже гуси. І Нівець прийшов, і лапають гуси, вони не намагаються, тільки лапають гуси. І що, яка їм подобається. А Ксенія та з Юрком на чолі. Ой, ой, ой, що ви це робите? То каже, то вже батько розказував з матір'ю, там разом жили. Каже, постав їх до стінки. З'їв автоматом поверх їх чи як, ті посідали, дивилися по-сосідськи, мати каже, все, Юрка і Ксенія нема, побили, а вони тільки вистрахували, а гусина брали і пішли, то робилося, ой, то страшне, що це колись робили, таке було, що хочеться. Павло: А це часто траплялося, що так забирали все? Міщук Микола Володимирович: Ну що ж, то не тільки німці. Можливо, хто хоче. Можливо, і партизани, можливо, і бандеровці, як то кажуть, то не зрозумієш їх, кажемо, вночі. Їдуть одні, одні від'їжджають, інші приїжджають. Як хоче було. Павло: А можете більше розказати, ви згадали партизани, хто був партизаном на місцеві чи приїжджав, і в якій армії вони були? Міщук Микола Володимирович: Я не знаю їх. Які вони були, що вони були, це партизани, то я не знаю. Павло: А партизани якої армії, радянської чи? Ну радянської армії. А можете ще розказати, може ще якісь військові тут були? Міщук Микола Володимирович: Ні, я таких не знаю. Ось тільки те, що .Знаю, які і ті. Павло: А бойові дії тут відбувались, саме в селі цьому? Міщук Микола Володимирович: Як-як? У нас в селі не було такого. Поляки кажуть, то як німець там напав, то через наше село обозом йшли. Ось такі всякі, кажуть, і їхали, і йшли через наше село. То ще десь ненависть така була, кажуть, нам би тут з днів зодва похожіювати, Ми б навели пораду. Ну, хоча не любили нас. Оце війна була. А води як слід посили, дайте ось десь попити чи щось. То ще мати сміялась, такий день жовтом був. Каже, і нам подала води, а ще ка подай тому панові. Такий жовтати був, що не нагнеться до відра. То вони втікали десь туди на Пінськ чи куди, я не знаю, в ту сторону. Казали, на пінські болота десь туди. Павло: Ну, це німці, так? Міщук Микола Володимирович: Не, поляки, поляки. Як німець вже носив їх в болотиці, і вони через Буг. То ще смішне таке, каже, поляки перейшли по той бік Буга. І все, вони безпечні, переплили. Сюди, каже, танк не переїде. Ха-ха, каже. Польща не пропала, через бух не переїде, а він каже, танк прийшов до буха, щось покрутив, зробив, значить, обрів той, щоб зменшав, і каже, бухнув у бух, а вони кажуть, бух, діньки, єдна припадла. А він вилазить і ще бух, о, польща припадла. Тобто, казав батько, правда була. О, як вони втекали, так. Павло: А можете ще щось таке розказати за війну? Міщук Микола Володимирович: Ні, нічого такого, я тільки знаю, що трудно було, така їжа. Їсти не було і що, все таке було. Я ж кажу, живу я і вже кліп, то знаєш, так. Павло: А можете саме розказати, як ви то готували, збирали собі ту їжу? Кого? — Ну як їжу готували тут? Ну ж ви казали, що хліб там поклежив у дітях. Міщук Микола Володимирович: Ну як, були жорна такі, мололі і зерно, грушни. Грушни і жорна були. Мльон такий був і крутив. Я ще з батьком бував колись. Ну вже після війни батько прийшов інвалідом. Мололі, муку. А яка вона там мука? Те, що звісно жорному, як ми кажемо. Так само жолудя. Збирали, сушили. Теж молоді. І щоб більше було хліба. Разом місили. І так їли. І добре було. І жили. Павло: А в яких-то роках, приблизно, ви так харчувалися? Міщук Микола Володимирович: А то вже після війни. Війна закінчилася в цьому році. В 45-му? В 45-му. Ну, в 45-му десь було. Так, в 45-му. То було в 55-му, то в 56-му. Ось такий десь роки були. Ось такого приблизно. Павло: А от ви не знаєте, що сталося з партизанами, з бандерівцями, які тут були? Міщук Микола Володимирович: А що сталося? Партизани, то я не знаю, що з бандерівцями, ось тут, я кажу, та хата, що того в Сибір забрали, ось, то тут була кумдатура, то вони часто виїжджали на улов бандерівців, ось та кумдатура, то російські ті, ну, російські солдати ті були, чи які вони були, ну, але ще російські ті щиталися тут. Часто, а раз, значить, як їм чи заявили, чи що, а то в лісі там більше не знали, десь за подруговими, чи за роговими, там їхні тієї були схрони. І десь заявили тим солдатам, тут як в кумдатуру, що там роблять якусь густину, чи що там роблять, ну щось, там собі гуляють, і вони їх там окружили. Хто не здався, каже, ну, коли не забили, то собі гранати кидали, зірвали себе. О, і так над тим закінчилися, там од деревцям закінчилися. То та окумдатура ота була. Ой, то ще були такі случаї, от там, де той Юрко, я кажу, той жив. О, то що хочеш, що то його. А з тієї окумдатури солдата переберуть, от. Так мене, кухвайку йому дадуть, все, і ходить, особливо хутора, і села зайде, питається, сіде, карту положить на стив, питається, туди дорога на Будники, так, Ксенія каже, а туди на Роговеї, отам мельниця мусить то є, по карти дивиться. О, а Юрко думає, такий слабенький, чи я тебе не скручу. І він на нього кинувся, але хоч слабенький. На Юрка велись наверху, а так Ксенія, то правда, взяла чигуна і його по голові, ну, думали, то як-то якийсь дезертір, чи як його, бандит якийсь, і вліпила по чигуні, те по голові чавуном, то знаєш, влакить. І він там учуняв, от. А тому Юркові за пару днів 500 рублів ці тіксені, ну їм, тій сім'ї, що так поступили з таким, а то не бандит, а то бусадат стоїть заставить. Поцелали, як люди аргірують на таке. От ще Грожий Юрко то хвалився, о, каже, моя баба заробила. Павло: Хто був з радянської комендатури, туди перейдівся і так розпитував людей? Міщук Микола Володимирович: Так, так. Щоб десь, як вдруг буде, десь хтось був за границею чи щось, ну раз цю карту взяв і кажеш, туди дорога, туди, на Будники чи на Роговеї, то, значить, ти по карті дивишся, щось знаєш і питаєш, чи точно. Ну то як би ти подумав, то значить, якийсь кінець далі, треба його затримати і розселити. Ось щоб. Усякі випадки були. Ой, вистачить, бо вже голова болить. Павло: А може, про те маєте розповісти, як ви вчились там у школі? Що там було? Міщук Микола Володимирович: Ну то як вчилися? От та школа, де зараз той магазин. О, що то бляхою накрито, що того хазяїна вже батька немає, а син є. Він живе там, який шнурок став. О, то там школа була, зробили школу. Як вже ті солдати вибралися уєднані, то я вчився, ні, найперше я вчився, там називались ліцьки, такі хати, а вже як ті солдати вибралися, то нас вже там в ті хати, що того зібрали на Сибір, считали Куркуль, бо бляхою хата накрита була. Я вчився там, ну то як, були вчителі, такі, розумію. Грозовик був, Тамара Федоровна, знаю, хороша. Павло: А вчителя були місцевими чи приїжджими? Міщук Микола Володимирович: Приїжджими. Павло: А звідки саме ви не знаєте? Міщук Микола Володимирович: Я точно не знаю. Я тільки знаю, був директором школи Грозовик, Тамара Федоровна була така, що вчила мене. Були хороші, для мене були хороші вчителі. Ось такі діла. Павло: То зараз цієї школи магазин зробили, так? Міщук Микола Володимирович: Ну, і там ще сидить той син того, що то сумісного, з двох вони строїли, той син той, він робив директором школи, то він там сидить, а той, що сидить отут на вулиці, стах, той Шнурок, то він йому продав ту половину тієї хати. Ну, як ви хочете, то побачите там, де магазин. Ото за тією хатою, я ж кажу, там. І воєнний були, і я вчився, і на Сибір забрали тих були хазяїв. Павло: А не знаєте повне там ім'я, прізвище хазяїв, яких забрали в Сибір? Міщук Микола Володимирович: Шнурук, як той звався батько, Федер. Федер такий, Шнурук Федер. Ось його знаєте, що його забрали, бо я знаю все, бо я добре його пам'ятаю, він все розказував. Як везли їх на Сибір, то як не вистачало дров в паровозці, то ще брали за руки, за ноги тих, що везуть на Сибір, і кидали туди. Ось що робили, щоб набирали поїзд, пару. Ось що робили. Ось таке було. Павло: А за хутора ще що можете розказати? Міщук Микола Володимирович: Ну то що за хутора? Хуторів позбирали, як то кажуть, і все докупи, село загнали. І от декому сказали, де поставити, там мусимо поставити. А хто поставив не тут, знову розібрали. Отаке робили. Павло: А це вирішував хтось місцевий, чи звідкись приїхав і вирішував? Міщук Микола Володимирович: Були й місцеві тут такі, з винтовкою ходив на плечо, а були й, що й приїде. З голови наші, з кіль там, хто я знаю, з ким він приїде. Я так ось добре знаю, Ринда такий був, то був десь з Паліна він, за агентом якимось тим, то носив ту ментовку на плечах, Тільки не руська, а німецька була та ментовка. Я то не розумів, батько каже, носиш ту ментовку, хоч би руську носив. Павло: А перенесені хати якісь дотепер збереглись? Що з хуторів переносили? Ну то що збереглись? Міщук Микола Володимирович: О, Юрко вон там, хата вон напротив, вон там та хата, вон туди вон, той що там, я розказую, що живе. Павло: То його перенесли хату одразу напроти, так? Міщук Микола Володимирович: Ну, хата вон, видно, за трансформатором туди. Павло: За трансформатором, то там ця хата, яку перенесли з хутера сюди? Міщук Микола Володимирович: Так, так, так. Так і стоїть тепер.І вона дотепер так стоїть? Павло: І вона дотепер так стоїть? Без змін? Міщук Микола Володимирович: Без змін. Як перенесли, так і… Вони перше поставили там ближче, на вигони, туди. Але йому сказали – ні, давай туди, ближче всього. Павло: А вашу хату також перенесли? Міщук Микола Володимирович: Ні, якось обійшлося. Потім нашу, ще там є сусіди. А те, що далі були вже, до нас, то тоді до лісу туди далеко були попереносили, так. Павло: Тобто, хутір ж знаходився прямо по дорозі і до лісу ж також, так? Міщук Микола Володимирович: Ну, так, і до гущі, от сюди, до найгучшої були, якусь їдеш до гущі, то і до ставу були, от сюди, там став такий є, переїжджати. І до ставу, і за ставом, і були кругом хутора, і люди жили, і все мали, і поля свої, і все там мали. Але всі позносили. Павло: А був якийсь один великий землевласник, чи кожен мав своє? Міщук Микола Володимирович: Свій пан, своє мав. Ото він там і жив, і своє поле там був. Чи як він там те поле зробив, розкарчунок, чи як. От, тож ось. Павло: То все забрали колхоз, тамті, поля і так далі? Міщук Микола Володимирович: Ну, забрали колхоз все, вже під колхоз є, і потім розчистили, і курчі, і все, де мало готів було. І колхоз дійсно, колхоз, колхоз каже його. Павло: А цей будинок, в якому ми зараз знаходимося, він тут стояв від початку? Міщук Микола Володимирович: От його. А, то ми вже поставили, вже як женився з Ніною, її батько строїв, був спеціаліст по хатах. О, а тут стояла друга хата, жив, як то він, Маренка, баба, а він Миколай, але як то його фамілія. Він робив вже міліціонеру, і вони виїхали в Крим, а та хата, я не знаю, щось. Пожар був їхній чи я, то чи Перн, запалив тут був ту хату, ну якийсь пожар був, о. І ми оте місце мені дали отут вже, як я в колхозі робив шохвором, о, то я вже з армії прийшов. О, вже з нею вженився, і оте місце, прав тут приїхав, те все розчистив, то ще, і отут мені місце дали хату струїти. Бо голова казав, струйся в Забужі, бо я в Забужі робив шохвором. Він каже, тут буде тобі краще і ближче. А батьки сказали, що тебе тут, у нас. А батьки жили там ще далі, в лісі, ще були живі. Павло: Тобто ви, як бачите, замість жили в батьківській хаті, так? Міщук Микола Володимирович: Так, так. Павло: А та хата дотепер стоїть? Міщук Микола Володимирович: Стоїть, брат живе. О, а ми з Ніною то вже построїли самі її ту хату, Тут все зробили. От то вже як я вжився. Павло: А хата стоїть з тих старих часів, з якого року? Міщук Микола Володимирович: Там та? Ой, то ще, Строїлася перед війною там хата, тільки що вже її Подоладили, зробили, ну, цеглою обдовжили. Отакої, ну, перебудували її все. Ото там, я жив там раніше, і вона жила. А як перебралися сюди, то ще жиль така була. Плакали, як то нас уцілили, але ж нам ще краще стало, ми самі собі. І от до сих пір так доживаємо. Павло: А розкажіть, а вас зберегли якісь старі речі з тих часів? Міщук Микола Володимирович: З тих часів? Ну щось я не знаю. Що там, ні. Павло: Може якісь документи, карти, предмети, поводи? Будь-що з тих часів. Міщук Микола Володимирович: Нічого, нічого такого немає, не Пам'ятаю. Павло: А той колодязь, в який ви кинули ті медалі, знаходиться там, коло цієї хати чи як? Міщук Микола Володимирович: Ну там, недалеко де я жив, той Юрко, то його вже, то Юрка нема. Ну так казали, що вкинули в той колодязь, що той, як милиць нєр його. При супорі, то він сказав, я втягну колодязь, і ми далі. Ось. Таке. Павло: А можете подетальніше розказати, як той колодязь, допустимо, тепер знайти? Міщук Микола Володимирович: Ну, там я вже не знаю, що там. Там вже, може бути, він завалений, що хоче. Бо що, я вже давно там і був, і там же вже... Я колись був там і в Міндобро тоді вузили щось, там купіли гор товарись, що хочеш, там вже я не знаю, чи той знак витія там, без зайшов, то я, мовляв, побачив би, але я не знаю, де то саме той, чи ще там, що воно є. Там вже курчима заросло все, коли ж так не було заросло, то ми колись, о, як прибралися сюди, тут не було ні тих курчів, нічого, худоба пасається, ми бачимо. Кажемо, треба ганяти корову, бо воно вже пасеться в худобу. А тепер воно не видно.Тепер подивіться, і хатів не видно, де в кого вонь, де світло є. Заросло лісом все заростає. Павло: Ну і ще щось розкажете таке? Міщук Микола Володимирович: Та нічого, хіба ні, на що знаєте. Павло: Та ми можемо анонімно. Міщук Микола Володимирович: Ні, ні, ні. Ні, ні. Прожили і богу дякувати. І пенсії отримуємо, вона отримує. От робила і в школі уборщицю, і в кавказі робила. Ну і заробили, нам вистачає. Вона 4 отримує, я 5, вистачає. А в мене тільки зуби тільки нема. Але я не хочу садити, бо той стах, що то я кажу, батько на зібір. За ту хату забрали, ого, то він посаджив зуби, і я кажу, мусить собі посаджити. Каже, не саджи, я не міг витримати, викинув. Каже, викинув і все. Каже, і що не робив, і що мені не робили, каже, не можу і все. І я так і несу це все. Але ось, помало якщо є, в мене є блендер, вкручує, там скоро, жінь-жінь, перейде на кусочки. І живу. А скільки ж я проживу? Може день, може два, хе, ще й так, що дещо згадаю такого, а так, би пам'ять була полючка, то я може ліпше дещо розказав. А як вже, а то і пам'яті полючки нема. От, як вже щось говориш-говориш і забуваєш. Тож того літа, страшний літа, 85 літ. Я ж не знаю, як ти керівники керуєш в таких літах, то й кажуть, американський керуєш, а я вісімдесят десять. Павло: Зрозуміло тоді, дуже дякую вам.