Історія Столинсько-Смолярської школи, протипожежні технології 1931 р., радянський госпіталь та братська могила.

Павло: Так, ну, ми з вами знаходимось зараз на території Столинсько-Смолярської загальноосвітньої школи першого-другого ступеня, раніше називалася. Потім гімназія, ну, а зараз вона як філія Забуської гімназії, так? Андріївна (вчителька): Ліцею. Павло: Чи ліцею Забуського. Поліщук Михайло Сергійович: От якщо говорити про історію встановлення цієї школи, то я скажу, що я виріс в цьому селі. Ось тут був на території школи дитячий садочок колгоспний. Колгосп називався імені Мічуріна. От в цьому дитячому садочку пройшло моє дитинство. І треба сказати, що мені запам'ятався той садочок тим, що він був невеличкий, але там були дерев'яні ліжечка застелені білими простирадлами, але матраци були солом'яні. От на соломі спали дітки. І зразу одна кімната була під кухню. Годували нас дуже добре. Кожен день молочко, кожен день сир. Ну, кажуть, ото садочок колгоспний, а тому колгоспникові продукти безкоштовно — і крупи, закупляв колгосп і макарони, і інші продукти. От тут ми харчувалися. Тут пройшло моє дитинство. Вже пізніше садочок був закритий, коли я вже пішов у школу сюди в перший клас, в садочку вже не було. А в цьому приміщенні (воно зараз тут його немає, розібрали) була шкільна майстерня. І коли я вже працював у школі, коли викладав технічну працю, то отут я вчив дітей трудових навичок майструвати. Так. Поліщук Михайло Сергійович: Ну, йдемо дальше. Про дошкільні роки я вам розповів. Шкільні роки пройшли ось в цьому приміщенні школи. Тут я пішов в перший клас. Бруківки як такої, як зараз не було, було бездоріжжя. Та й взуття на той час післявоєнний... учні не мали змоги їхні батьки, скажемо, споряджати в школу так, як потрібно — ні одягу, ні сумок. Пам'ятаю, мені мама, коли йшов перший клас, пошила таку торбину через плече. Там находилися буквар, зошит, олівці, ручка. От і ось тут я навчався. Пройшли всі мої шкільні роки. Поліщук Михайло Сергійович: Ну, запрошуємо до середини. В середину приміщення. Як бачимо, тут вже зроблено такі ремонти. Так. Ну, тут вся атрибутика, як кажуть, наша. Приємно мені, я вражений. Правда, я був давно вже в школі, за станом здоров'я я не міг відвідувати школу. Але от увійшовши сюди бачимо все те, що потрібно. Поліщук Михайло Сергійович: Все тут є для навчання, для виховання дітей. Тоді перший клас... в першому класі навчався в комплекті з третім класом. Ось в цьому класі один ряд займались учні першого класу, другий ряд — учні третього класу. Вчителька працювала з обома класами одночасно. Одні діти пишуть чи читають, ті читають, ті пишуть щось там чи малюють, чи щось інше відповідно до розкладу уроків. Ось так. І було два класи в комплекті, працювали два вчителі початкових класів: один вчитель — перший і третій клас, інший вчитель — другий і четвертий клас. Це початкові класи, от тут ми навчалися. Поліщук Михайло Сергійович: Це клас найбільший по площі, тому тут проводилися і різні шкільні заходи, і батьківські збори, і вечори відпочинку дітей, а також проводився новорічний вечір тут для учнів і ранок. Тут ставилася ялинка велика і діти хороводом зустрічали Новий рік у цьому класі. Так, далі є ще один клас, тоже величенький. Поліщук Михайло Сергійович: Ну, Андріївна, що це за клас? Андріївна (вчителька): Початкові класи. Павло: Прямо класи? Не кабінет? Андріївна (вчителька): Кабінет початкових класів. Поліщук Михайло Сергійович: Так, зрозуміло. Дуже великий клас, але парт, як бачите, мало. Чому мало парт? Тому що мало учнів. Ну, треба сказати, що коли я вчився в школі, і коли вже пішов працювати... Спочатку в школі, коли я навчався, в нас було близько 150 учнів. Коли я перейшов працювати в школу, то ще було 130. Це я пам'ятаю добре. А вже зараз в школі... Андріївна (вчителька): 65 дітей. Поліщук Михайло Сергійович: 65 дітей. Це вчителька підказує, 65 дітей. Бачите, народжуваність скорочується, скорочується, скорочується, і я мабуть думаю, що в недалекому майбутньому ця школа буде зачинена. Ну, але вчителі молоді, вчителі молоді. Да. Ось так. Ну, раз, два, три, чотири парти. Ну, ще одна маленька, п'ять парт. Це 10 учнів. Це зовсім мало. Ходімо далі. Поліщук Михайло Сергійович: Ну, як бачите, опалення в школі пічне. Отбері у всіх класах пічне опалення. Централізованого немає. А тому школа осені вже забезпечується паливом на цілий навчальний рік, на цю зиму. От я думаю, що вже школа забезпечена паливом. Так. Ось тут вже клас. Який тут клас зараз навчається? Андріївна (вчителька): Шостий. Поліщук Михайло Сергійович: Шостий клас. От. Ну, теж мало учнів. Вісім-дев'ять учнів. Дев'ять учнів. Поліщук Михайло Сергійович: Ну, і тут стоїть підпора ось така. Це коли я був директором школи... Тут було дві класних кімнати до мого керівництва школою. Тут була перегородка, двері були. Там був один клас невеличкий, тут другий клас. От коли пізніше виявилося, що трохи місця замало, то попередній директор школи прийняв оту стіну і зробив один клас. Одного разу, проходячи повз от той клас, повстрік... Тріщить стеля! Бігом взяли дерев'яну підпору, поставили, закріпили і по сьогоднішній день, якби не закріпили, то б школа рухнула! Поліщук Михайло Сергійович: Тому що там, коли я заліз на горіще, там балки такі здорові, товсті. А між балками, значит, поставлено солома, і солома засипана піском! Це уявляєте, який вантаж зверху давить. А чого піском? Бо це з протипожежної безпеки. От поляки так як зробили, так воно по сьогоднішній день. Ну, школа вже перекривалася кілька разів. Була покрита спочатку гонтами. Польща перекрила, накрила школу гонтами. Пізніше шифером. Вже два рази перекривалася. І коли я був директором, тобто то теж перекрили вже новим шифером і маємо оце зараз таку покрівлю. Так, запрошую дальше в інший клас. От ходіть сюди, будь ласка. Поліщук Михайло Сергійович: Так, ну це, як я зрозумів, тут комп'ютерний клас. Зараз от, ну, тоже невеличкий клас. Бачите, два-чотири учні. Це найменший клас в нашій школі. Є більше... Андріївна (вчителька): Є 13. Поліщук Михайло Сергійович: Угу. То добре. Якщо говорити про історію школи, тут я коли зайшов у той клас, я згадав, що тут під час війни був розміщений військовий госпіталь. От коли проходили бойові дії, були поранені наші воїни, то їх поміщали ось тут у госпіталь. От тут була операційна кімната, операційний блок. Чому так?Це старожили нам молодим переказували, що тут дійсно отам знаходилися в тих великих кімнатах ліжка, там лежали всі поранені, а отут знаходиться операційний блок. От деяким з них робили операцію, деякі помирали під час операції, деякі помирали після операції, деякі залишалися живими, виписувалися. І ось так. Поліщук Михайло Сергійович: Що свідчить про те, що тут був операційний блок? Коли вже я ходив у школу, скажімо, з першого по п'ятий клас, можливо й старше, особливо взимку, коли грубку натоплять добре, вона гаряча — коли входиш у цей клас, відчувався запах медикаментозний, ліками. Тут пахло ліками, розумієте? І пізніше, коли зривали підлогу, отут міняли підлогу, то знаходили під підлогою різні ліки, кусочки бинтів, вати і так далі. От це свідчить про те, що тут була операційна кімната і військовий госпіталь. Поліщук Михайло Сергійович: Тих воїнів, що помирали, хоронили тут же біля школи. Запрошую, покажу вам кладовище, де було розміщене біля школи. Так, давайте пройдемо сюди. Ну, оце коли я був директором школи, збудували ми отут стадіон. Тут він і сільський, і учні проводять змагання різноманітні. Обсадили його живоплотом, поливали, пам'ятаю, щоб ці кущики прийнялися, і вийшов гарний стадіон. Зараз тут проводяться різноманітні змагання. Обережно, щоб бджола не вкусила. Отут спортивний майданчик. Ну, тут вже зараз збудували сховище, бомбосховище для учнів на всякий випадок. Так от на тому місці, де отой пісок, отут ще от ямка є навіть, я вам скажу. Отут знаходилося кладовище отих воїнів, які помирали. Тут було кілька рядків тих могил. Поліщук Михайло Сергійович: Довгий час тут росли берези, а між березами от такі ямки були, прямо вже могили просіли, розумієте?А чого просіли? Бо вже ці могили спочатку були могили, а потім їх звідси забрали, перенесли в інше місце. Я вам покажу чуть пізніше. А учні посадили берези біля тих могил. Пізніше вони виросли дуже великі, то їх вже зняли звідси. Отут було таке кладовище тих воїнів. Десь у кінці 50-х років вирішили кладовище перенести ось тут за дорогу, де зараз збудований будинок. Останки похоронили там тих воїнів, поставили обеліск із зіркою. Ще через вже років 10, наприкінці 60-х чи на початку 60-х років, звідси знову викопували рештки і перевезли аж у село Куснище тодішнього Любомильського району. І там такий величезний обеліск, там прізвищ дуже багато. Шукали родичі загиблих, я відшукував через військомат, копалися в архівах, знаходили загиблих їхніх родичів, давали відповідь по можливості. Можливо, родичі приїжджали до місць захоронення їхніх братів, сестер і так далі. Ось така військово-історична частина нашої школи, тодішнього госпіталю. Поліщук Михайло Сергійович: Ну, пізніше, що можна сказати? Приміщення стареньке школи. Збудоване воно за переказами, дехто твердить, у 31-му році, дехто каже — в 32-му, 33-му роках. А я схиляюсь до думки моєї матері. Моя мама з 17-го року народження. Розповідала мені, що школа в нас була відкрита в 31-му році. Тому що, каже, під час відкриття школи мені було 13 років, а в школу приймали до 12 років у перший клас, а я вже була переросток і мене не взяли в школу. То моя мама виросла зовсім неграмотною. Навіть у відомості на зарплату не могла розписатися. Вчителька, правда, приходила до мами, вчила її, як навіть своє прізвище написати. Поліщук Михайло Сергійович: Ось так було. Тут пройшли мої шкільні роки. В класі було, мабуть, десь 13 учнів чи 14. Всі мої однокласники майже всі вже нема в живих. Один лише мій однокласник живе, проживає в Шацьку. І одна жіночка ось тут у Столинських, то ми спілкуємося іноді. А так вже доля порозкидала по світу, і зараз їх уже нема в живих. Павло: А ваш однокласник у Шацьку, він давно туди переїхав? Поліщук Михайло Сергійович: Давно. Він там побудував хату, своя сім'я, у нього робота теж. Він зараз на пенсії, от я теж. Поліщук Михайло Сергійович: Навчався, закінчив школу, працював вчителем у цій школі 29 років, з них останні 12 років, майже 13, працював на посаді директора школи. Світ пізнається в порівнянні. Якщо порівняти умови праці, що були тоді, до тих умов, що зараз — велика різниця, я вам скажу! Зараз учителям набагато легше працювати, тому що електроніка, комп'ютери допомагають у вирішенні багатьох освітніх та інших питань. А тоді ми працювали, щоб жити нормально. Поліщук Михайло Сергійович: Ось тут у нас була, де зелена площа, в нас були навчально-дослідні ділянки. Я не знаю, чого зараз немає, поняття не маю. Тоді ми на навчально-дослідних ділянках вирощували овочі: капуста, помідори, огірки, цибуля, бурячок та інші. Для чого? Щоб забезпечувати нашу шкільну їдальню продуктами харчування. Це безкоштовно все ж було! Картоплю вирощували. На моє прохання колгосп ішов назустріч, давав нам землю. Ми мали 2 гектари землі за межами села. Вирощували зернові і картоплю. Міняли на продукти харчування. Картоплю... Тоді був такий час, машини приїжджали по обміну, привозили продукты: давай картоплю! Ми так і робили, міняли. Все робилося по акту, спеціальні комісії створювалися. І в шкільній їдальні ми дітей харчували безкоштовно повністю! Крім того, заробляли в колгоспі, допомагали, заробляли гроші, і за ці кошти їздили на екскурсії. Дуже багато екскурсій було в нас: і в Білорусь (Брест, Кобрин, Малорита, Мінськ, Хатинь), і Кортеліси, і в межах області, і Київ, і Луцьк. Це безкоштовно було для учнів! Зараз ситуація міняється: хочеш їхати — давай гроші. Поліщук Михайло Сергійович: Що ще? В школі заставляли нас, щоб було підсобне господарство, обов'язково кролі. Це м'ясо, яке здешевлювало харчування і давало прибуток. За отим сараєм змайстрували крольчатники, клітки для кролів, і вирощували кролів. Частина м'яса йшла на шкільну їдальню, а більшу частину здавали в заготконтору в Любомль, і вони нам перераховували кошти. М'ясо було дороге, дієтичне вважалося. Ці кошти ми використовували для потреб школи. Деякі школи мали навіть корову в той час, по дві корови в школі було, молочко теж ішло на харчування учнів. Ну, ми не тримали корову, тому що колгосп ішов назустріч: молока нам виділяли стільки, скільки потрібно, в будь-який час свіженьке, хороше молоко. Так само м'ясо (в основному телятину), якщо теля підвернуло ногу — на їдальню до нас. Ось так працювали, крутилися, як могли. Ну, зараз набагато легше у школі, мені здається, працювати. Комп'ютеризація, умови для навчання задовільні. Єдине — якби був мир, щоб не було цієї війни... Всі хвилюються, чекаємо завершення цієї війни. Ще питання можливо будуть якісь, будь ласка? Павло: А взагалі ця школа, ви знаєте, вона була польська чи чиясь інша? Поліщук Михайло Сергійович: У той час це була наша територія, Західна Україна була під Польщею. До 39-го року діти навчалися в цій школі польською мовою. Оці чотири кімнати займав вчитель з дружиною. Вони там проживали і навчали дітей: він один клас-комплект, вона другий клас-комплект. А в 39-му році, коли відбувся поділ між СРСР і Гітлером по Західному Бугу, тут стала радянська влада, а там Польща. Вчитель із дружиною виїхали в Польщу. Павло: Ви розповідали вчора за матеріали школи. Можете детальніше розповісти, з чого вона була побудована? Поліщук Михайло Сергійович: Початок будівництва цієї школи — у сусідньому с. Забужжя школа існувала трошки раніше. Польська влада вирішила побудувати тут школу, тому що дітей було багато, люди жили на хуторах і мали багатодітні сім'ї. Виникло питання: де брати матеріали? У с. Грабів (кілометрів 10 звідси) був паровий млин, який припинив роботу. Він був побудований із масивних брусів та колод. Поляки вирішили цей млин закрити, а будівельний матеріал перевезли сюди і збудували з нього школу. Покрівля була дерев'яна — гонти. Павло: А комуністи як прийшли, вони щось змінювали в школі чи такою залишилася? Поліщук Михайло Сергійович: Навчання у школі проходило в дві зміни. Моя дружина три чи чотири роки була директором школи, і ми вирішили добудовувати приміщення. Випросили кошти на будівництво майстерні по дереву і металу (дві кімнати). Коли будівництво вже закінчували, прийшов новий директор — Тушок Микола Всеволодович. Завідуючий відділом освіти подивився й каже: «Будемо відкривати два класи, майстерня почекає! Треба розвантажити дітей із другої зміни». І по сьогоднішній день тут ці два класи. Але друга зміна все одно залишалася (третій і четвертий класи). Павло: А хтось взагалі з вчителів був місцевий чи всі зі сходу приїжджали? Поліщук Михайло Сергійович: У той час місцевих вчителів були одиниці. Більшість приїжджали після закінчення вузів або 3 курсів зі східних областей України (Полтава тощо). Їм шукали квартиру в селі, платили за житло 10 рублів. Андріївна (вчителька): Можу вам підготувати фотоматеріали та презентацію школи. Павло: Дуже дякуємо за детальну екскурсію та розповідь!