Спогади про війну, німецький полон батька, природний рельєф як укриття, лісові боївки та колгоспний побут.

Павло: Доброго дня, мене звати Павло, я студент Дрогобицького державного педагогічного університету і працюю в межах проєкту «Карта пам'яті», який документує історію зниклих і перенесених поселень цієї громади. Я хотів би записати нашу розмовну на диктофон-камеру. Це допоможе точно зберегти вашу розповідь. Запис і подальше використання матеріалів відбувається за вашої письмової згоди. Ви в будь-який момент можете попросити зупинити запис або пропустити питання. Розкажіть про себе, як вас звати, звідки ви? Смулярчук Надія Сидорівна: Як звати? Смулярчук Надія Сидорівна. І ще щось? Павло: Просто про себе розказуйте. Смулярчук Надія Сидорівна: Ну прожила, всяко було, на війну, війна була. Мого батька забрали в плен. Пішов в армію, в польську армію. В 1939 році. Мені було два місяці. І батька з там тим забрали в плен німці, в німцях, а в німцях був сім років, о, у німцях, і там прожив, голодував, бідував, вже одежі не було на ньому, бо все порвано було, і все дротом колючим було загороджене. А вони в конюшні жили, там де коні, ті пленні. Ну, то їсти так хотіли, що по тій загору кулючій дротів кидали, то лупени,то після капусти листя. Тільки зайде наш пленний брат, а вони його застрелять. Щоранку йшла перевірка, ну, то хто вже хилиться, забирає і добиває. А хто забивали гвозді під себе там, в стіну, і тримали шнурки, щоб, як іде перевірка, не хилися, щоб стояти, щоб не забили. Ну і батько був сім років, ну вже стало трошки вже там лучше, і стали вираджати по людях, пускати,робити. Як стали пускати, робити, люди стали давати їсти, о, і батько сім років побув. Якось так стали випускати. І батько ще в Бреську, в Бреську десь там такий був пункт такий, туди його, туди виродили. А тоді не було ні машин, нічого ще тоді не було. То війна була. То моя мати в Бреську ходила з відци ногами до батька. А ж самі ці батька забрали у москву ще, не тільки батька, там їх багато було. Ще у москві був цілий рік. То вісім років не було батька. А у москві то документи якісь треба було вибирати,ну, питати щось там. Ну і не знаю що вони там. І кажуть, ой, твій батько йде. А я кажу, а в мене батька не було і нема. А вони кажуть, як, йде батько твій. І я кажу, збуйняй, йде. А я кажу, нас дід годував.Батько, батько, батько. То він курове пас по троє, старий був, три курові свої, одну, дві наймав. То йому за курову, що ціле літо пропасати, у мішок зерна давали, платили. Він так пас, щоб те зерно змолоти, ручно мололи на хліб, хліб, щоб, каже, Щоб мені ті внуки пожили, я хочу їх підгодувати. А в мене сестра була з 37 року. Ще одна була, то померла. Колись не було ні лікарів, ні кого ж не було. Війна була. Слабий – вмирай. Здоровий – живи. І вже прийшов наш батько. Німці були, війна була, мене мати на плечах несла, а сестру за руку водила. А чого мене записали? Тут один колись не було врачів, тільки ходила бабка, бабула, то мене бабула, і приходить тієї ночі, і приходить сусід, ой, в мене жінка розходилася. Ходіте, ходіте. Та жінка пішла ще туди. Ми одні ночі народжені. Він мене завжди зі сестрою називав.Вже він помер. І він записаний з 39-го, а мене записали з 38-го. А сестра з 37-го. В 11-го місяця, ну,липень, листопад, в листопаді місяці. 21 числа на Михайла мені день народження, і мене записала сестра, на коляду народжена, навіть року не було, мене записали. А чого, кажу, мене записали, як я з 39-го записана. Мені інакше, я в солдати, в армію не піду. І він мене всі, він з 9-го, ми і не інші народжені, а я з 8-го. Була так, війна, мати візьме на плечі мене, а сестру за руку, і тут таке, ну, Мухліни прізвище таке було, Заїське, ми туди вода, колись були бруди,бо тепер рови покопані, посушені, а то бруди, і болота кругом, то ми туди втікали, всі люди з дітьми,старі, малі. У болоту, там таке болото, такі кутеляки і такі печари, а на тій печарі нас, мене посадила мати, і сестра сиділа, і не тільки я, нас багато, помню, з села людей тікали, а війна йшла лісом, отам ліс є,Заріка називається, то ми сидімо, сидять, а вони йдуть тако, бо тут болото, а там такий трошки роз...То була війна, який солдати, я не знаю, і стріляли, то тако-тако, пулі, тако, польк, польк, а я кажу, я тут не хочу, я хочу додому, я тут не хочу. А мати каже, а не кричи, не плач, бо нас прийдуть, заб'ють, бо то війна йде, війна. І вона така, і шляй,пошляй, і вже б тихо утихомирилось. Не стали стріляти те його, ну, що це там, пуля, я знаю, мала була. Поводити коболька, а там отакова вода, Мати яку грезна, то не може вилізти. І ми вже йшли, і там таке ворочество Мухліни. Виходили, а там упав самоліт, збили самоліта. Лід, ну, самоліта. Така яма вебита, мати нам показала, каже, бачте, людина їхала самолітом, збили, а який то самольот, то хто його знає, я не біду. І ми вже з там тім вийшли, а як йшли туди, то мати мала булку хліба і таку жовту хустину замутала і під корч сховала, каже, отут будемо йти назад, візьмемо ту поїсте. Поки ми повернулися, хтось вкрав, забрав ту хустку, ту булку хліба. Тож то війна, знаєте. Отаке було.І поприходили додому, то ось де в нас якийсь булей красний . А дід покійний сказав, я ніде не піду, я вже старий. От там картошка була в ямці закопана. Він каже, я буду тут лежати, заб'ють то заб'ють,буду то буду. Він в тій ямці там сидів, а в нас отам за хлівом така лужка, лужок такий був. І дід поволі у бочках, ще було те жито, що він крові пав. Він її повиносив і ту бочку туди, те зерно туди,на лужок. Але німці як приїхали, такі машини були, що без верху. Ну, сиділи німці, такого верху ніякого не було. І собака такий, сивий великий, і вони їздили по хатах, багато попалили, до того хату спалили,мого діда по матері хату спалили, ну не знаю, чи вони, чи хто, но війнах спалили. І приїхали до нас забирати зерно, і нам сказали, а ми отам у хаті, як вийшли з тієї річки, і там така старенька хата, там всі жінки, з дітьми. Ховалися. Кажуть, ходімо, попросимо, скажете, що немці, що в німцях батько служить на війні, може не заберуть то зерна. Прийшли ми сюди, отут, отакий в нас садок був хороший, отут ось зайшли, а вони зерно то набирають. А ми кажемо, і там тієї жінки, я ж мала була, що не беріть ось двоє дітей, а батько в німцях. Не беріть,а діти будуть голодні, а він що мені, що нам зробив, вже ось таку скулу наставив, плюнув і нам всім показав, як показав, знаєте, жінки, діти, поверталися, давай втекати, не летіти в бігон, тільки на підбіг і пішли, а що це означає, я не знаю, що вони скулу мені показали, нам усім показали і наплювали на ту скулу. То вони там, не знаю, що там зерно, скільки вони забрали, то були німці, і сиділи по хатах, то не німці сиділи в нас, такі якісь красні, ну, якісь солдати, сиділи, прянікі пекли, віші були ті, дівчата, ну, як їх називали, я вже забулася, забирали дівчата, солдатами вони були. Ну то їм пряники пікли, то їсти ще ховали по хатах, по хатах. І напікла одна я така німка, напікла тих праніку, мені дала. А один прийшов, її тако пригорнув. А я прийшов, ще поприходили, я кажу, отойво, обіймав ту. А ще казала, я ж не знала, я ж мала, а вона підійшла до мене. Я тобі біш пряніку не дам. Ти так казала, мене може забити. Так не можна. А я кажу, не знала, я біш не буду казати. Я не буду казати, ні. От таке то діло було. А після війни, ось так люди розживалися, хто мав сім'ю. То біше сіяли, садили вручную, жету кусили і молотили ціпами. Сипавімо, ну такі робили з дарваку, от так і жилі, худобу, і худобу, а колхоз, як наче всі колхоз уже, то люди жилі там Урочисто Кушерка, Чмелюліс, о, то жилі від їжали, забирав колхоз, писалі людей, то тієї люди від їжали в, Дніпропетровськ, Нікополь, і в Ростовську область, і в Кіровоград, ну, в общем, виїжджали в Миколаївську область, туди виїжджали,а хто виїжджав, бо на хуторі, на хуторі хате стояли, сюди виїжджали, приходили сюди, а які виїжджали, так вони як повиїжджали, так вони там і повставалися. І заганяли, люди не хотіли в кавказ і те. Худобу забирали до колхозу. У нас тут був такий окохлін, і отакий, навугло, навугло, отакий навугло,то казали, кружний підворок, то дід наш був поставив. Ну, то приїхали, половину забрали, отут, де була тік, заполіна, сіно складали, тільки встався хліб, там, де корові стояли. Забирали колхоз,будували кунюшні, на худобу, на кони, ось таке, ну і худобу забирали, теж худобу забирали, ну все забирали, що хотіли, то робити, таке було. А я пам'ятаю війну, ну як пам'ятаю, пам'ятаю, як стріляли, як били, як ми там в воді сиділи. Отака була життя. Було важко жити, не було скілля, люди не мали хліба, гречку мололи і тієї труби перекручували, пшоно, просто називали пшоно, мололи, хліб пекли, як могли, так люди виживали.Хто як міх так виживав. Тож батько прийшов, була хатина старенька, дідува колишня, і наш дід заслабів, помер, поховали діда. І батько каже, їдьмо в Ростовську область, город білий як Каліфат,там людей набирають, можна їхати. І ми поїхали, я, мати, сестра і батько. І ми поїхали туди, там були три роки. Три роки. Стандарт строй такі були, там нам дали шістнадцяту квартиру. Батько на стройці рубив, а мати на птицьку фабрику рубив, там на каванах, на тих деньках. А я ніде не рубила буржуя, а сестра останній рік на хлібозаводі рубила. Вона гіта видавала. Вона каже, раз принесе дві булки хліба. Можна було жити, ой буде війна, їдьмо, а там ракушки їли в тому місті там, ой буде війна, за три роки моя сестра і я кажу, я не хочу, я мені скоро, я себе паспорт скоро виберу, я буду, будемо тут жити, вітаю себе, їдьте. Де батько покинув матері і нас? Забрали нас з собою, приїхали додому, батько хату перестроїв. О, з того самого дарба дуло жив. Построїв хатину. І от так жиле. Довго батько не жив, його сильне давлення було, тиск великий був, о. В колхозі курувепа, тилета пас, ну, і малий, і ялуки. От так жиле.Жиле, поберіг сталь. А трудно було жити. Трудно було жити. Тяжко було. А що ще вам сказати, що вам казати? Павло: От розкажіть... Смулярчук Надія Сидорівна: Тільки голосно кажіть, бо я не дочуваю. Павло: Розкажіть, може пам'ятаєте, жили євреї, голендри, поляки тут на цій території,може когось пам'ятаєте? Смулярчук Надія Сидорівна: А знаєте що, в нашій селі жили євреї, жиди, жили казали. То до мене приходив хлопчик такий і сестра, а дід нам гайдашку зробив в хаті, ну з ванцюга. І ми гайдалися, та дівчина з тим хлопчиком до нас приходила, дверима притиснули їй пальця тому хлопцю, ой мені пальчика. Каже, то ж ти сам притиснув. І ми зустрічались, що-то у нас там у магазині є, що-то там на вуглі. То вони до мене приходили, а Штантиль до мене приходив, вони довгий час до мене приходили, я була невеличка, а я батьків не пам'ятаю, і їх не пам'ятаю, я була мала, вони були малими, до мене вони приходили. А поляки, то я не знаю, десь на Вустріві комусь жиди, я не знаю, там їх і били, щось там повбивали, я теж не пам'ятаю, а те ж, де теж їх. Кажуть, били, і та дівчинка, і той хлопець, я кажу, де ж вони поділися, а вони повтекали, бо жидів били, хто бив, а хто бив, не знаю, ну, били, хто, війна, не знаю, хто то їх бив, били, вони повтікали. І я після того, то казали, що їхній батько десь ще встався. То приїжджав в наше село, але я його не знала, я його не бачила, а тих дітей більше не бачила. От то я тільки всього знаю. От там вони тією дорогою, там вони от, що то магазин, от так от туди воно, доріжка, от там хата їхня була. Я зайду туди, а вони на двір, до хати я не ходила, а вони до мене до хати приходили, бо мене гойдалися. І до мене приходили, зустрічали. Всіх шкода, всіх шкода, бо всі мають душу, всі хочуть жити. А була війна, і не других вбивали. Казали, що вбивали і поляку, а як. Я їздила, у Польщу, ногами, ровером їздила, ногами у Польщу. То я вибрала, вкладиш такий був. То я ногами ходила у Польщу, я і сестра, і моя двоюрідна сестра. І ми заїхали туди, ми не знали, що брати.Сеньки взяли, то шухлю взяли, от не знали, що брати. А горілку взяли, то там поляки тако перевернуть і те все, щоб не взяти там. Іну бутилку таку ставлять. І в Дорогузьку ми зайшли там на базарчику, сходу таку в Дорогузьку зайшли. А один підходить, каже, ну, що, каже, приїхали до нас наживатися, а я кажу, я тако стою, а він каже, а я кажу, чого наживатися, то ж продати хочемо, да що купити. А він каже, наших дідів,бабві, батьків вбивали, а зараз їдуть до нас наживатися. А я тако кажуть. Я з 1939 року, мій батько був 7 років у плінові, а 8 у Москві. Мого батька вдома не було, він нікого не вбивав. А я мала була, я нічого не знаю. Ви так всі так кажете. Я так злякалася. Думаю, а що ж вдарить, заб'єте, все. А що, там у Польщі. Але не зачіпав, тільки так сказав. Що вбивали моїх дідів,бабів, батьків, а тепер їдуть розживатися. Кажу, я нікого не вбивала. Мій батько не вбивав, бо мого батька не було, він був у Польщі на війні,його взяли в плен. Мого батька не було, я ні до кого не ходила і нічого не брала. Отак. Отак я то була.Було-було, так я була. Я ж не вілечка була, я не пам'ятаю, а як вже тако тут понаїжджали, вже всі втікають туди, от туди вово, зариф там на поля, і я лічу, а мати каже, ти не втікай, не тікай, я тебе не заб’ю., ой, куди ти йдеш, кажу, бо заб'ють нас, не втекай, не будуть бити, прожили. Я долго тут жила, я в колхозі робила, я маю більше 30 років стажу проробила, я бланци робила, 10 років на таке у молола, худобі зерно молола, 10 років, я щекену села по 90 кілограм, по 80 кілограм.Ну, я з однієї сторони, а чоловік, тітка, з іншої сторони. А після... Їду, вся біла в муці. А вийшов з Любовня, вийшов, він на пошти робив, Клікутюк фамілія, там про сусідське, їздить. Каже, вам не надоїло тако білому ходити? Ну, кажу, даш. А я на сонці як віду, то в мене сильно з носа кров йшла. У мене давлення, у мене 200-190, давлення велике, не можна на жарі, не можна було бути, то мені весь голова колхозній і агрономка каже, ну в нас нема роботи зачити, ну нема роботи дати, ти каже, ну на жарі поля, льону рвати, буракеш сапати, картошку купати. Ну каже, в кумор, іде я, і приходить куморник, іде в кумор. Там, каже, нема сонця, ну, тяжко буде, то я там рубила. А після, я кажу, а він каже, не надуїло бути такого воно, білим, мокрим. А я кажу, ну шо ж,до сітра рубити. А він каже, а ми вам вдома роботи. А до нас почта, на Свєтівській Смілярі була почта,І перенесли в наше село почту там, над дорогою така невеличка почта. Каже, буде то в Борщинці. Тільки плата ніяка. Кажу, те що я в куморі зароблю, то і там. То мені платили по 10 рублів. 10 рублів раніше, кілько там воно було, тієї гроші. Ну то я там три роки проробила. І прийшлось на пенсію. І мені не вистачило щось, два роки чи що, і я. Тоді звернулася влюблення на ту почту. Вже їх немає, в мене вмерло вже той начальник. О, і вони мені ті документи дали і послали мені туди. Куди ж, туди ж, туди ж, вже й забулася. О, і мені приходить, що я робила і мені читати. І читали мені, і я отримала. Чотири тисячі, сімсот чи вісімсот, я сама не знаю. Я їх не отримую, кажу, на все. Вони мені їсти дають,варять, і дягання, і невістка стирає. А там моя хата через дорогу. Ми бачили, зорта, так? Так, отому.Ого, дивись, ось ходу. І там моя хата. Я собі екскурчуюся, а я... Десять років жила, чоловік помер,сама я жила. Син казав, йди ти до нас, ще поки я можу ходити, я буду в своїй гаті. Мій чоловік встався, вісім років було. Батька забрали на охорону і забили з пелемйота, що то такий, вивозять його, там його забили. І він встався з восьми років. В курчах хатена стояла, треба конця було, і навіть підлоги не було, тільки земля. Ну вставилася, дитина вісім років, і мати мала вже п'ятдесят, шістдесят, не знаю скільки, не п'ятдесят, шість п'ять. А що сам зробити? Що дитина? Ні мам, ні братів, ні сестру, ні швагрів, ніхто нічого не допоможе. Вже як ми встали жити, і батько був нездоровий, прийшов з плену, а каже...Старайтеся хатиною, старайтеся». Він, бідне, не міг, сили не мав, але поїде в ліс, оте візьміте, те візьміте, привезе. От у хатину поставили, а хліва поставили старого дерева. І от так ми тут жили. Той чоловік параліз слапав, інсульт. І він тільки вовтору завезли, а в больницю. А в п'ятницю Дудом я забрала. Я лежала в нервології, а він в реанімації. І приходить врач, що треба лікарство. Я кажу, син все накупив в обидві роки, а він приїде купити. І я зайшла, а він каже, як то його фамілія, Дебаль, там на тій хворобі. Каже, не йде доверху, не йде донизу. А я кажу, так, ми його заберемо. Ми його забрали в Дудом. У п'ятницю, а в неділю вмер, вже десять років сама жила, сама жила. До мене люди ходили, і мене поважали, я людей поважала. Було мій добре, але ж часом скучуся, зайду до своєї хати, там і лишко є, там і диван є, там і дві шахи є. Що є? Що було, те є. Зайду на диван, полежу, то кажу. Моя праця, я бувало затуплю хвалєрках, як сама вже всталася. Затуплю сама на дивані, лежу, витуплю таплінку, лежу, а мені стало не добре, я впала. Так, все пам'ять маю, а встати не можу. І невістка йде, я кажу, Наташ, іди на сюда. Вона прийшла, кажу, а впала, не можу встати. Вона мене подбила і сказала, сенові. І прийшли, мене забрали, і я вже вже третій рік, але я, що ні,після зайду відвідаю свою хату, отак, отак прожити. Жити, жити, так, дай Боже, всім з цього здоров'я,вам, щоб ви повчилися, поженилися, пару мали, але доживати трудно старим людям, добре мені, мені дають кисти, і стиральки. Ну що, трак купляють, пенсію отримую, кажу, беріть собі ту пенсію, що хочете, та з нею робити. І от таке, отак. Все шо. Воду розкажіть, за перенесені хати, що з хутора переносили хати, можете щось розказати? Ну шо, переносили, я ж кажу, зганяли в село, колхоз почався, зганяли в село, ну така була. Така вже була, а того, ну то от у того хате, ну то от, от у того і на хата стояла, перенесли, да хто переносив, хате переставляли, а да хто, я ж кажу, то Росію, ну туди їздили, ну не в Росію, то ж був Дніпропетровськ, то не Росія, то ж наші, а Ростов, тому що то вже Росія була, так, переносили, там от у Бойка, там хате стояли. О, там за брудком наш тавок є, там хате стояли, переносили в село, ну не давали на хуторі жити,тільки в село переносили хате хто, а хто туди переїздили, перевозити хате. Так, і так я тоді. Павло: А от скажіть, ви чули їх за голендрів, які проживали тут раніше? Смулярчук Надія Сидорівна: Хто-хто? Голендри. А голендри, так. Ну, далі жиле, голендри, на голендрах. А де ті голендри, я не знаю. Ну, то ж казали, що їх, тих поляк, вбили, вбили. А, ах, не, наші вбили. І днє-двє їх вбили, хто і знає. Хто і знає, я ж не знаю. І мого батька тут не було. А дід був старенький, вже більше 60 років мав, то я не знала того. І жиди вбивали. Хто вбивав? Що вбивав? Казали, що вбивали жидів, побили. Але всі ж хочуть жити, і жиди, і поляки, і українці, і всі. Але от бачите, та війна. Вже стико років ніякого міру нема. Господи,господи. Павло: А от ви розказували, що тут десь літак впав. Смулярчук Надія Сидорівна: Ага, урочисто Мухліне називалися. Там таке болото, ми виходили з тамиці, де ховалися. По печарах, по печарах. Дерев'яна там гульшина, вілька росте, а таке і печарі. А по тих печарах ми сиділи, ховалися. А війна йшла лісами там, то я ж кажу, там пулі тільки льомкали, і як вже пішли далі, далі, туди до Ругових, туди до Будник пішла та війна, пошуміла. Як пішла війна, і вже ми давай виходити, стали виходити, і там на виході, під самим берегом, самоліт упав. Мама каже, бачите, діти, збили, чоловік їхав, а який, чи то наш, чи то німець, я ж не знаю, який.І той димив, тільки вже димив той самоліт. А що там, кого там забили, чи там, то що, має бути чоловік? Не знаю. Яма така вибіла, знаєте, самоліт бухнув у воду, і там над краєм, але вода була. Самоліт там був. А коли ж не було, ми з того вустрівка, які йшли у того самоліта, подивилися, мати не бачила, блеску таку показала, і вийшли, і там знов вода, брит такий, а знаєте, що то брит? Ну, ось така річка, а то такий брит, що худоба худела, то проїжджали ним, бо було там небо, загрязне, хурманка. І ми вже з Тантильпу виходили, до будинку йшли, а потім в селі були, але вони нас не зачіпали. І німці,я ж кажу, зерно брали, то тільки скулу показав і наплював, і не бив нас, нас багато було, все куток людей і дітей, не бив, ні. І собака на нас не гавкала, бо сказали йому і ми. Пішли знову до цієї хати.Така була робота. А люди жили. А де хто ще після того, хто з Ростова повертався до дому, хто хати будував, хто з Нікополя, хто прийшов, хто приїхав, то тут. О, і от таке. Я можу вам пісню заспівати по-українськи. Хочете? Давайте. Сади вишневі, світи рожеві, По Україні всюди світуть. Українські хлопці своїм дівчатам Пересилають полки прибити. Неділю рано ми від'їжджали, Великі жалі нам серця снискав. Тепер живемо в далекіх странах, Де нас навчають воєнні справи. Як ми вчим добре справи воєнні, Тоді підемо усі на фронт, І кров польється зліва і справа, І залунає країнський флот. Дуже гарно. Бачите, вмію. А, так, ото я. Ще не мала 9 років, як я ту пісню почула, як українські хлопці співали, і я її запам'ятала. А українські хлопці – то УПА, так? Муси – то УПА. Павло: Можете за них щось розказати? Смулярчук Надія Сидорівна: А що я за них знаю? Вони в лісі тільки були. Вони до нас не ходили. О,я куруве пішла, то я бачила. От розкажіть про то, давай. Ну що ж я вам скажу. Я пішла куруве. Бачила, що якісь солдати. Солдати вийшли з військами, вийшли і ходять. А я крові бачила. А після, ну,там на хуторі, в лісі, така неба і там хата стояла. І той син йде, каже, ти не бачила тут солдатів? А я кажу... Бачила, там ось з винтовками якийсь виходив, він зайшов, сказав, він зайшов, сказав, а вони,каже, тикаєте, я погнали знову коров'я пасти, а кажуть, там ще одна дівчина, вже дівка, а я ж дитина,9 років, а може немало ще десь, вже пасло 3 коров'я. І та я, дівчина, пішла туди, в той ліс. А я кажу, а Манька пішла туди вовлісь, там солдати виходили. Він зайшов, сказав, а я на другий день знов загнала бедло своєю дідькою, жінкою, дідина. І я просто з нею, куруве, виходить, виходить якийсь з винтовкою і деду наш. Прийшов і каже, те казала, отут сусідові як ішов, що те бачила з ментолку і солдатів. Кажу, казала, бо я бачила, що який солдат виходить, а я там нала. А він каже, так, нікому біс не каже, побачиш, нічого не каже. Бо як те будеш казати, то ми тебе повесим на березі. Поверсимо. Я кажу, ні, ні, я не буду вже більше казати нікому. Я вже не буду нікому казати. Після того я пішла курубе там у лісі, бо мій батько рубив ще в лісі, в лісозі. Сапали, суснену садили. І нам дозволяли пасти курубе. Я там пішла, але що йде, ось солдат успієть, і пса ведуть, собаку ведуть, таку сивого великого. А я пасу і смородину їм, там смородину по печерах, і вони, як і шляпу надумаю, і пішли, і мене собака той не гавкав, і тієї солдати мене не питають, що бачить дитина, а що зі мною говорити. І забрали, і все, пішли. Ну, то от тільки я те бачила, що бачила, то бачила, а мені приходили казати.Приходив казати, а то може, казали, що якийсь Чехура, може, то той самий главний, може, Чехура чи як, я не знаю, як його звати було. Ну, приходив казати, ні в кому не каже, що я бачила, що з винтовкою тут люди, хтось худив. Кажу, не буду більше казати, ні в кому не буду казати. Я бачила, то то наші виси то худили всім, бо до мене ніхто не здібався. Собака і я курили, як пішла, так пішла, смородину як їла, так їла. Мене ніхто не зачіпав. Я пройшла,мене ніхто не зачіпав. Отак. Така була війна і така була башта власниць. Що ти зробиш? Павло: Може у вас якісь речі з того часу збереглися? — Як-як? Може якісь речі з того часу збереглися? — Ну хто знає, який? Ну, будь-яка річ, що збереглась з того часу, що коли війна була, після війни щось. Смулярчук Надія Сидорівна: Нічого нема, в мене нічого нема. Я ж кажу, мого батька не було, о, моя мати в Польщу ногами ходила, То мені на платья батько купив, бо то по людях уже робив там у Немецькій, там в полі, ну, людей. То купив мені на платья такий сатиній, моличний. І сістрі на платі матерії, і кохточки такі, о, червоненькі, застягалися. Ой, то ми такі раді, що батько нам купив. Ми того батька не знали, але мати ходила, ганя, в брест ногами, то ноги були попухли, як ступи. Ну,не було ні машин, не було нічого. Ногами ходили. От що. А після забрали стантиль, якийсь пункт там у бресті був. Стантиль з Німця брали. Сюди перевозили, а стиль перевозили в Москву. Там ще був цілий рік, поки документи були вписані. І в пустелі додому приїхав. Але вже був, знаєте, знещена людина. Він довго не жив. Він не міг робити. Лісохозі трохи робив. У колхозі вже колхоз був. Тот і лето був. Фізично не міг вже робити. Ось так. Заспівала пісню. Ну все. Павло: Тоді. Дуже дякую, що нам приділили.