Життя Хоміка Володимира в селі Гороховище в часи відбудови.

Павло: Доброго дня! Мене звати Павло. Я студент Дрогобицького державного університету, працюю в проекті в межах «Карта пам'яті». Розкажіть про себе, як вас звати, коли народилися? Володимир Хомік Григорович: Мене звати Володимир Хомич. Володимир Григорович. Народився 17 липня 1944 року. Павло: Та, ну розказуйте про себе, про життя... Володимир Хомік Григорович: А що я можу розказувати? Я... Яке тоді було життя? То ж післявоєнщина була. У 52-му йшов в школу. Закінчив 7 класів, тоді нас не було. Вищу освіту тіко 7 класов. Пас колгоспні корови. Потім вчився в Лукові, училищі механізації. І з 63-го року я вважається, 45 років отробив на тракторі. 63-го року в мене права. Служив в армії у 64-му – 67-й рік прийшов. Ну, що ще? Павло: Та може за школу розповідете, там однокласники, вчителі? Володимир Хомік Григорович: Та однокласників вже, вважайте, нема. Моїх тих, що вже померли всі. Вже в селі з мого року тільки я один остався, вже нема нікого. Жінка (респондентка): Розкажи, як жив після війни. Розкажи, як жив після війни. Володимир Хомік Григорович: Що ж я жив? В постолах ходив. Ходив... Є такі злики, постолах плетуть... На ноги. Або трапи такі є, дерев'яні. Подошви по сніговому. Жінка (респондентка): Говори, говори... Павло: Та не треба на нього тиснути, якщо не хочете, то можете не розказувати. Вас ніхто не змушує. Володимир Хомік Григорович: Та... Таке життя було. Полотяних штанах . Ні хліба, ні до хліба. У колгоспі не платили ж нічого. Годували в кінці пуд зерна і все. Танька була плата. Ну а що ще? Павло: Як проходили ваші дитячі роки? Чим займалась ваша родина? Володимир Хомік Григорович: Не поняв? Павло: Як, ну дитинство ваше, чим батьки займалися? Володимир Хомік Григорович: Батьки в колгоспі працювали. Батько був їздовим, а мати в ланці працювала на полі. Мать каже, яка була плата, до потім, не знаю в якому році, 60- не знаю в якому десь, стали давати пенсію 12 рублів. Пенсія починалася з 12 рублів. А що там я знаю, що? Дитинство, яке було дитинство? Павло: Ну, ви за школу розповідали, то можна сказати, класи, класи великі були? Може скільки вас там було? Володимир Хомік Григорович: Класи? У нас 40 учнів було. Шесть шість чи сім шкіл тих... Сіл ходили, аж з Вульки, то тво 8 кілометрів, Роговеї, Будники, Зупалина... 5 чоловік ходило. Ніхто не підвозив, ніхто їсти не давав. Тільки ходили... Я в 44-му ходив, в 45-му, ми були і в 42-му, і в 34-го року навіть були в школі. Ви ж то була післявоєнщина, неграмотність була. Яка була школа, як йшла війна. Павло: А може розкажіть про вчителів в школі? Володимир Хомік Григорович: Вчителі, вчителі... Ну, що, директором школи був Сухонос Панас Степанович. Його прислали десь з Сумщини чи звідкись. Ну там ботаніку викладала Ніна Лукинічна. От не помню, яка в них фамілія була. Не знаю чи фамілія... Ні. Математику викладав Віталій Кузь... Кузьмук. Віталій Кузьмик. Віталій Іванович. Ну, там Анастасія Іванівна українську мову. САма з Кусниж була. А хто там ще був? То всьому то цьому классу, до сьомого класу в нас наче не було науки такої. Жінка (респондентка): Розкажи, як народився у війну. Володимир Хомік Григорович: Рородився я в окопові. Жінка (респондентка): О тут в корчах був окоп. Трошки дальше там ще. Володимир Хомік Григорович: І якраз ішов фронт. Через село йшов. І тут таке положення, і в окопові. Ота хата зараз стоїть. В окопові родився, 3 дні не було ні... Жінка (респондентка): Їсти, не пити. Володимир Хомік Григорович: Знала мати. Хліба трошки. Сухари дасть мені. І вижив. Ще можу вже 83-й рік. Павло: Як проходили ваші дитячі роки? Володимир Хомік Григорович: То ж дитяче... Як, як всі. Пас корови. Гусей не було, корови пас. Павло: А може щось пам'ятаєте про... Володимир Хомік Григорович: О ще, правда, носив пошту. 2 роки забув ще сказати. А з пошти пішов у училищі механізації. І після того училища, я вже вам казав, 45 років отробив на тракторові. Жінка (респондентка): Бідота була. Володимир Хомік Григорович: Поки колгосп не розвалився, 63-го року. Ну-ну, є що шчітати, ще армію 3 роки. Послужив в армії в ракетних військах. Білорусії. Білорусії служив. Зенітно-ракетній бригаді. Прийшов з армії, що, знов став на тракторі, так от. І на пенсії ще робив пару років, поки... поки колгосп не розвалили. Отаке. Павло: А розкажіть, може ви пам'ятаєте, хто тут раніше жив: поляки, євреї, голандри? Володимир Хомік Григорович: Тих я не знаю. Я ще малий був. Жінка (респондентка): Були, були в нас там розповідали, за клімами, якийсь жид жив. Володимир Хомік Григорович: Е, то що я там про нього жида знаю, я ще малий був. Жінка (респондентка): Були голандри, були розстріли в селі, Зося і Хіля встали. То він ще того вже не помітає. Володимир Хомік Григорович: То я не знаю. То не при мені... Я ще малий був. Павло: Може ви тоді розкажете? Жінка (респондентка): Та що ж я, молодша, мені тільки що мати розказувала. Дві полячки вбили, а діти осталися, то от іще одна є, одна виїхала в Дніпропетровську область. Володимир Хомік Григорович: Я того не помню, що я можу розказувати, хто казав. Я там знаю, як воно було. Павло: Ну, розказуйте, може батьки щось розказували? Володимир Хомік Григорович: Та я тут толком тут не знаю. Павло: А може про хутори щось знаєте? Ну тут навколо були хутори? Володимир Хомік Григорович: Були, на Новинах же хутір був той. Жінка (респондентка): Хто? Хутір питаються, чи був хутори. Володимир Хомік Григорович: Та хутори, хутори то були, поки Сталін не прийшов до власті. За Польщі строїли хати там, де земля була. А то була... він же зари у Польщі так само живуть, де дав землю, там він строїть хату. А Сталін прийшов, сказав: «Колективізація!» і стягнув всіх: «Прийшли – не їдеш, розбираєш стіну, коминен кидаєш цеглу, ну що поїду». І ото пустягав з тих курчів всяких, були і стали села, то Сталін зробив. Павло: Можете більше розказати про те, як то відбувалось? Володимир Хомік Григорович: Та я тоді ще малий був, я того не знаю. Павло: Ну, може батьки розказували? Володимир Хомік Григорович: То розкаже, а що тому не? Я ж вам кажу, я забув. Отам було село сусіднє, знаєте. Воно було орієнтовно кілометрів з 10. взяв і стягнув в село. І все, зробив село. То називалося «колективізація». Сталін зробив такеє. Павло: Може пам'ятаєте за солдат, які тут були раніше? Володимир Хомік Григорович: Це хто? Павло: За солдат, німців там…. Жінка (респондентка): Солдат, я як комендатура, діду. Володимир Хомік Григорович: А, то в нас була комендатура тут. Там було, було за... як колись було: якщо добре живеш, називається «враг народа», в Сибір. А хата осталася, і в тій хаті посадили... посадили комендатуру. Ну, після війни, боявся Сталін, що буде знов війна начнеться, бо ж йому докладували Сталінови, що буде война, німець готовиться. Він не вірив, бо він у Бресті підписав на 20 років договір о ненападінні. А Гітлер анулював і напав на того. Ой, і після того була заставели тут у почти в кожному селі в нас комендатура була. То комендатуру я трошки помню там, ну ходив там заметати двора, щоб кіно показали, або дали бузку цукру. А що я тоді? Вони тут недовго були, можуть років два чи три. І потім ту комендатуру забрали кудись, не знаю куди. Павло: Ну то приїхали люди з комендатури, чи люди з комендатури, вони приїхали, чи місцеві були? Володимир Хомік Григорович: Хто? Павло: Ну ті, хто в комендатурі працювали. Володимир Хомік Григорович: Солдати, то що, призивав, то що несли срочну службу. Тільки їм попало де служити на комендатуру. Павло: А може ви когось з них пам'ятаєте там? Володимир Хомік Григорович: Пам'ятаю, було отут в нас на тому вигоні, вони на фіззарядку ходили. Я малий був, і був такий Михейенко. Все приносив мені цукор. Кажу, у мене вдома є такий синок, він мене полюбив. І щоранку, як уходив, подарував мені ложку. «На, – каже, – будеш помнити...» Жінка (респондентка): Ложки тільки дерев'яні були, а то дав залізну ложку. Володимир Хомік Григорович: Ложки були тоді дерев'яні, а він подарував мені залізну і поїхав додому вже, кончилась його служба. Павло:Вам, якщо важко казати, то ви...Можете не говорить, якщо воно тяжко. Володимир Хомік Григорович: А що? Я так не знаю, що що казати. Жінка (респондентка): Згадує, було босоноге дитинство, як то кажуть. Володимир Хомік Григорович: Я голий, босий по столах... Пуд івали такий верстрат. Ткали самі і полотно робили. Найдемо тут курги з дерев, з вілхи і в тій кури помочить, щоб було не біле. І в пустолах злики підбили, такий пустоли називалися, пішов на лід, порвав тільки брінні шнурки. Що, мати рубашку і в цьому в школу підеш? В мене не йду в школу, бо нема що взути. Павло: Можете більше про своє дитинство розказати? Володимир Хомік Григорович: Що? Павло: Дитинство більше розказати. Володимир Хомік Григорович: Та що там те дитинство. Як це. Жінка (респондентка): Був найменший, було ще старших три сини і дочка. Ну, дочка умерла... Володимир Хомік Григорович: А що я? Я ж кажу кончив тих 7 класів нещасних. Там пасти в колгоспі корови. О. Пропас літо. Тут нагнала на пошту і став поштарйоном. 2 роки проносив пошту, а з пошти пішов у училищі механізації. Я собі пішов туди на курси тракториста. Закончив там те училище. Прийшов. Став робити на такому тракторі. Хтз сім малий такий зовсім. І так до армії робив найом. Пішов в армію. Три роки служив в Білорусі. В ракетних військах. Там теж було не з медом, але службу не вибирають. Прийшов. Знов на трактор став. Потім от женився. Ще кіно ставив. Ще кіномеханіком робив. Десять років. Чотири роки робив. І тут, і тут. І кіномеханіком, і тим, і трактористом. А на трактор став, як почали строїти колгоспа. Треба транспорт. Чим поїдеш? Кунем зайшов до бригадира. Роздав. Що, більше не приходите в колгосп? Не робиш? Тобі нема. А ліс це що, на спині носить? О, і став на трактор. І от вже 45 років пікнуємо. Павло:Скажіть, може пам'ятаєте, як колгосп робили? Людей що забирали? Володимир Хомік Григорович:То не при мені було. В колективізації то забирали все вони. Що геть все, і хліви навіть забирали. Коні, воза, ремонент. То Сталін дав такий приказ. І хліви полюцькі всіх теж забирали. Строїли так-то колективне хазяйство. Коні все, геть забрали. Пса Хруштова, курови. Телята не можна було тримати. Тільки забирали. Щоб одна курова була, дві не можна було тримати. І телята їде в машину, тіли вчеплені на машину і забрали. Хруштов так керував. Потім його поїхало одихати. Жінка (респондентка):А хліб тільки з кукурудзи їли і з жовидю. Володимир Хомік Григорович:А хліб з кукурудзи був. Він догонив так Америку. Один ящик масла купив, другий продав. Той знов купив, знов. Той ящик так догонив Америку. Колективізацію зробив. Кологозу тут посоєдиняв. От такий великий штат. У нас Роговий 15 кілометрів було до центральної бригади. Там був свій кологоз. Не Хрущов аналіровав. Отаке було життя. А гроші ж ніхто не платив. Тільки трудодень списували, такий називався «трудодень», і в кінці року на той трудодень там дадуть по 200 грам зерна, і все, ніякі плати, ніякі пенсії не було. Пенсія стала десь в 60... в 66-му році. Пенсія стала 12 рублів. 12 рублів була пенсія починалася, і то вже було добре. Жінка (респондентка): Світла не було. Ми в школу ще ходили при лампах. Володимир Хомік Григорович: Світла не було! Володимир Хомік Григорович: Школа мала, ходила з 8 сіл у другу зміну вечором. Роговеї, де Упалини, знаєте, вишнівка називається вона, називається Упалини. Упалини їхали і в Білька, Уйка, Груська ходили сюда до школи. І в другу зміну вийде в 7 годин: «От пробуйте, йди на Вільки!» Отаке було життя. Для Сталіна... Жінка (респондентка): А то ж ніхто не давав. Павло: А можете більше розказати про навчання в школі, як воно відбувалось? Володимир Хомік Григорович: А що у нас тут? Я знаю, як, як звичайно. Вчителі требували своє. Столової ж не було, транспорту ніякого ніхто не подвозив. З сіл дорогів нас більше як 10 учнів ходило в клас, пішком. Ніякого харчування, ніякого нічого не було. Павло: А розкажіть, а де саме школа знаходилась? Володимир Хомік Григорович: Отут хата де магазин, де магазин. То була школа. Жінка (респондентка): То забрали в людей хату, а ту в Сибір. Два брати построїли, їх отправили у Сибір, а зробили там школу. Володимир Хомік Григорович: То колись був хазяїн «враг народа» і на 20 років в Сибір розшурували, а тут вже построїли зробили школу. А потім ні, зразу зробили за комендатуру. Комендатура побула трохи тут трошки, з одва чи з отр... Після комендатури зробили школу, а то школу недавно построїли, що вони. Жінка (респондентка): То нова школа, тільки вже ту мають закривати. Володимир Хомік Григорович: І пішов останній рік. Павло: А скільки всього дітей навчалось в школі? Володимир Хомік Григорович: Всіх не знаю, в нас в класі було 40. В одному класі. Жінка (респондентка): Як я стала на роботу, то було 230 дітей в школі. Павло: А це в якому році? Жінка (респондентка): То було в 66-му. Павло: А скільки класів... Жінка (респондентка): 8. Ну, то коли ці. Я вже ходила 8. То я далі до гущі ходила. Павло: А ви казали в гущі… Володимир Хомік Григорович:Приїжджали з гущі, іде в школу, в чому? В пустолах піду, називав пустоли, такі злик на ноги, плили. Самі її там шнурками прив'язували. Жінка (респондентка): То з чого то кора була з верби? Володимир Хомік Григорович: Ні, з лози. Лозу дерли і плили такі пустули. Пішов на лід, за вечір порвав. А ночами заматують ногу, рано вже нема в чому йти, бо порвав, тільки називається волоки, ті шнурки. Вже мати рубашкою: «Чого порвав пустули? В школу не підеш !» Павло: А розкажіть, може ви знаєте якісь поховання? Володимир Хомік Григорович: Знаємо тут у нас за хлівом могила во. . Втік з плена солдат той, в той кольлагерря були в Польщі кольлагера, з освинцем бухенваген , втік і три дні побув. Во де вон на квартирі. І прийшли ті хлопці. визволителями їх зараз називають бандери, ті общем, Степана Бандери хлопці, забрали і застрелили його, лежить. могила? Ніхто не знає, він навіть не встиг сказати , щоб воно було дати знати, що приїхали перепоховання зробили. То то і визволителі були, то які їх хлопці? Я не буду з цього казати, я тоді не жив. . Зараз їх прославляють. Володимир Хомік Григорович: А, зараз вони вже герої. Павло: Тобто солдати бандерівці вбили полонених радянських солдатів? Володимир Хомік Григорович: Полоненого. Він з полону втік Павло: То потім зможете нам показати це місце, щоб ми сфотографували це? Володимир Хомік Григорович: То могилу? Так. Я знаю, що стоїть. А після буде на мене дєло мати. Жінка (респондентка): Ми тут колись приїжджали з газети, ми показували те місце. Обіцяли згородити його, ніхто її тут не огородив. Володимир Хомік Григорович: Нічого не говорити на свою голову. Та що вам там зробить? Ви не будете репортажів давати. Павло: Ні, вам ніхто нічого не зробить, можете говорити будь-що. А от ви казали раніше за якихось поляків, можете за них розказати? Жінка (респондентка): Ну я ж не бачила то, то мені мама розказувала. Павло:Ну от розкажіть те, що вам мама розказувала. Жінка (респондентка): Ну була в нас тут така Зося, вона осталася маленькою, її маму застрілили і закопали. Їх потім перевезли на могилки, , а там на ковальові був пам'ятник і тево. І знов ще її була рідна сестра була осталася, Хіля її називали. То я ж кажу, вона виїхала в Дніпропетровську область потім з чоловіком, як заміж вийшла, красавиця така була, і її матера застрілили. Не знаю, кого там ще, ну мама розказувала, що і її брат не витримав... вона тримала та жінка ту дитинку на руках, і він добрав ту дитинку, і вона осталась жива, і при тідді з дядьком догудовалась. Було, було. Павло: А хто саме її вбив? Жінка (респондентка): А хто самий? Бандери ж то ж. То ти, ти що зараз прославляють їх? Володимир Хомік Григорович: То визволителі їх зараз називають. Но хто визволителі, не які і були. Не любили тих власті, совецькі . Не були пророків того. Воно должна бути самостійна Україна, а то керував руський, яка може бути… Жінка (респондентка): Ну поляки так, як считалося, вони в нас, так як то пани були, я їх там і зараз панами називають, а наші робили на їх чи як там, і вони не любили того, не хотіли, хотіли вільну Україну. Було, було. Павло: А де саме застрелили ту жінку? Жінка (респондентка): Я ж кажу, там на Ковальові у нас називають, то в другому кінці села. Але їх нема зараз уже того, то що нема вже їх, на кладбище перевезли. Там було, було. Павло: Якийсь пам'ятник, щось таке там лишилось? Жінка (респондентка): Ну, зараз нема нічого. Там був хрест, та але вже там зараз нема нічого. Є тільки там в нас на перехрестку то вже як ото стала та влада, що зараз, то там відкрили пам'ятник то тоже застрілили ну вона була в бандерах, отой дочку і ще там когось. Не знаю, то приїжджали на відкриття тоді. Павло: Можете розказати, що саме там сталося, ну там? Жінка (респондентка): Не знаю, я не знаю, бо я ж отой час не жила. Там читали, як ставили того Христа. Павло: Ні, ну може вам щось батьки розказували? Жінка (респондентка): Ну то я не знаю, то тоже з визволителями пов'язано, але то то вже визволителів убили по якомусь по поводу чути вусчі. І поставили пам'ятник на перехрестку просто на дорозі. То були такі часи, хлопці... Їх була ще день другого власті, і по-іншому була. Опять власть міняється. Ті ти вбили, ті тих вбили, отак. Будуть служити – прийдуть вночі, тебе заб'ють. Не будуть служити – теж заб'ють, і кому служити було ще інтересно? Тільки поляки діду з села були, вирізали воля чи як називають. Остирівки називають. Вирізали в душ в душу. Жінка (респондентка): Наших. Володимир Хомік Григорович: Нікого не оставили. Жінка (респондентка): Було все, і ти хати, і ти. То як откривався той кордон, то моя мама казала: «Боже, знову буде та різня». Володимир Хомік Григорович: І то забрав сокиру з зломами і повіз туда їх, знищувати поляків. Павло: Розкажіть, Жінка (респондентка): то не поляків, то в Острівках може то поляки наших чи ні? Володимир Хомік Григорович: Ні, то поляків. Поляки, не помню я, як то розказували. Павло: А можете більше розказати за ці події, якщо вам не складно? Володимир Хомік Григорович: Я того не знаю. Я до того, що я не жив тоді. Часи не жили. І що я, що родився в 44-му році, якраз ішов фронт. Павло: А можете розказати, як саме фронт проходив по селу? Володимир Хомік Григорович: А що? А він самородився? Я родився в Гроні, якраз в 44-му році ішов. Якби йшли, пішли, не найшли нас. А руські йшли, знайшли, каже нас, хочемо. Трое суток без перебоя йшли за буг, потому що тут на бузі фронт не став, бо йому незручно було воювати. Долина не може, він став в Польщі. А фронт з Ковлю, як рушив, то встав в Польщі. Жінка (респондентка):З нашого села то війною було 17 чоловік загинуло, бо я робила списки на обеліск. Ніхто не відмовлявся воювати. Кого брали, то й мусив іти, була дисципліна така зараз. Володимир Хомік Григорович: Розстріл був. То називався «изменник родины». Якщо ти не пошов на фронт, ти «изменник родины», тепер розстрілюють. А тих хлопців буде вижив чи не вижив, що буде? Під Карпати німець засів в Карпатах і наших вибив. А тих західників Сталін считав, що то ізмєннікі родіни. Всіх послав на передову в Карпати. Жінка (респондентка):А його батько два рази був ранений на фронті, але ж він був... Володимир Хомік Григорович: Батько два рази був. Західний на фронті. Павло: От можете розказати більше про батька? Володимир Хомік Григорович: То я так... Ну, те, що він розказує. Вони їх забрали в 41-му році в Любомлі на збори на шість неділь. І тут якраз на той момент почалася війна. Вранці в Любомелі й служив. Підйом, іде. А же каже, на зустріч біжать в більові, закриваляні, пограничники перейде, каже: «Ми в строю ідемо». Перейди тако головою покрути, зайшли в лисняки вже німець. Взять. Все, каже, ми його виженемо вечером. А він виводив їх на відкриту місцевість. І тут з пулемета, і батько як дав сюда, то пуля вийшла отам. Через... І каже: «Заберіть мене, то тей, то тей». То пуле, то німці, під німцями лежу, живий, то свої. Забрали його на палатку. То опинився в тов, в Саратові в госпіталь. І там пол року лікувався, попав на Харківщину. Там колгоспі поробив. Ну що, хочеться додому? Пішки за місяць прийшов з Харкова прийшов додому. Ранений, документи, все як має бути. Фронт, пішов за буг , викликають військомат документи в грубку, в строй. Попав знову на фронт, ранений. Той командир роти каже: «За тебя, каже, здоровий лоб остался, а тебя колеку пхнули». Що я тобі в комусь зделаю? Зделаю тебя поваром. Зробив його поваром. І дойшов до Берліна. І ще достал в руку поваром. Ще ранений був в руку. І в Берліні був, і війну встрілил не знаю десь. Союзу не дали, ні воєної пенсії, нічого такого... Тоді вже підводами поїхали сюда в Вороніж, чиє, що там послужив трохи. І прийшов додому, два рази ранений, ніхто і копійки не дав, і ніхто не вспомнив добрим словом. Отака була власть тоді. Отаке що я. Я ж не воював, то те, що він казав. Володимир Хомік Григорович: Як казав? На Новий рік, то 14 січня в нас по старому Новий рік. Як пошли в наступление, то до победы в хати не був. Тільки все время в полі біля кухні грілися і варили їсти. Павло: А як батька звали? Володимир Хомік Григорович: Гриць. Григорій Данилович. Казав Польщі, чи Німеччині нейст, річка нейст в Німеччині. Німець відступав не, не не не побив моста. Що за комедія? Як пройшли наші, він як дав, то з їхньої роти. Тільки йден командир роти вернувся через вчепився коньові за хвіст і кінь його через річку переплив. Роту всю вибив до єдіного. І той каже: «Я, мабуть, розстріляюсь, бо мене тоже розстріляють, чого я роді роту положив». То то він, ой він там розказував, ну я так того вже не помню, вже стілько , більше 40 літ нема батька. Отака робота була, тоді такий час був, таке було життя. Павло: А можете більше щось за бандерівців розказати? Володимир Хомік Григорович: За бандеру я не знаю Жінка (респондентка): Краще не треба Володимир Хомік Григорович: То зараз вони в почоті Жінка (респондентка): Не будем їх…. Володимир Хомік Григорович: Визволителі Жінка (респондентка): Небудем в Другім місці прославлять Володимир Хомік Григорович: Я з ними не жив і не знаю Павло: А можете тоді розказать про побут. Ну як дома жили Жінка (респондентка): Ну що вам кажемо вам? Володимир Хомік Григорович: Що-що? Жінка (респондентка): По столах ходили, який побут був. Малесенька така хатинка була. Володимир Хомік Григорович: Який там побут був! Хата під стріхою, з землі була, глина замість підлоги. Жінка (респондентка): Під ногами. Володимир Хомік Григорович: Хрущов забрав последню корову, як Хрущов прийшов при власті, сказав, що не можна тримати дві. Треба було за Сталіна, треба було здати свині шкіру, свиню лупити треба було, холостяцьке платити, не жонатий плати, бо ти хлопець може жити з дівчиною, плати. Яйця, молоко, шкіра свині, все податки. Визиває сільсовет, подписує податок, не-- б'ють, вивозять в ліс і там б'ють, катують. По за чиє? По за чиї гроші державі, яких нема, де їх брати? Павло: А можете більше розказати про ті податки і... Жінка (респондентка): Тут він ще малий. Володимир Хомік Григорович: Я того не знаю. Я того не... З тим я не мав зв'язі ніякої. Павло: А тих, хто не платили, то наказували, так? Володимир Хомік Григорович: Ну а як же! Павло: А як саме їх цей? Володимир Хомік Григорович: Ну я знаю як. Жінка (респондентка): Колись дисципліна була, якщо сказали платити, то мусили платити. Не так, як тепер сховався чи втік з фронту, йому нічого, демократія. А то ж... Володимир Хомік Григорович: Чого я не знаю, що я був малий зовсім. Павло: Ну може батьки розказували? Володимир Хомік Григорович: Та так то, що я не бачу, щоб переказувати. Жінка (респондентка): Тяжко було в сім'ї багато дітей, гроші не платили. Володимир Хомік Григорович: Було життя вкрай незадовільне. Гроші в колгосп, нічого ж не давав. Куці зерна, всьо. Як хоч, так живи. Хліб Хрущов з кукурудзи пек, як Хрущов став, з кукурудзи хліб. Він жовтий, но його їсти не можна. Жінка (респондентка): Як Брежнєв став, на другий день все стало. Володимир Хомік Григорович: І він поїхав в Крим. Відправили його в Крим на курорт. Приїхав, вже його охрестили, сидів Брежнєв і його зняли. Він доганяв Америку. Те саме масло продавали, один купив, другий продав і так доганяв Америку. Комуніст строїв. У нас буде все по возможності, по потребності. Зайшов в магазин, набрав і не треба буде платити. То мав бути комунізм такий, то комунізму нічого не вийшло. Павло: Розкажіть, може пам'ятаєте друзів, родичів ваших, які жили з вами в той час? Жінка (респондентка): Що ж я не пам'ятаю? Наталка з Андрієм, що в Сибірі були. Володимир Хомік Григорович: То теж дядька мого, батькового брата за те, що був в плену. Жінка (респондентка): За пленних величають, гроші платять сім'ям, все. Володимир Хомік Григорович: В плену був. Був у плену. В Сибір відправили. Вісім літ там отвик. Жінка (респондентка): Із сім'єю. Володимир Хомік Григорович: Із сім'єю. Жінка (респондентка): Троє дітей. Павло: Та як звали? Жінка (респондентка): Андрій. Павло: Можете детальніше розказати, як, за яких обставин і так далі? Володимир Хомік Григорович: То ж я кажу за те, що в плену був. Він попав в Сибір, в Іркутська область, Ніжньоуїнський район, поселок Ігніт. Я помню навіть адрес. Завист та його скинув, як хоч, так живи. Троє дітей, сама менші було, року не було навіть. Павло: А як його звали? Володимир Хомік Григорович: Андрій. Павло: А ну прізвище? Володимир Хомік Григорович: Андрій Данилович, Хомик Андрій Данилович. І там якийсь здобув хатину, робив на смолі літом, а зимою пушніна, полював, на полюванні. Отаке життя було. Павло: А потім він повернувся сюди назад, так? Володимир Хомік Григорович: Шістдесят восьмому році. Павло: От ви розказували, що була комендатура, а чим вона тут займалась? Володимир Хомік Григорович: Не поняв? Павло: Ну, ви розповідали. Жінка (респондентка): Комендатура, солдати чим займались? Володимир Хомік Григорович: А що? Несли службу вони, їх тут... Там у нас було дві за-частини було, ще там на полю називалася землянка. Просто викопали яму, зложили там дерево, то в їх була радіостанція. Він приймав сигнали із Запада і передавав, а там на волі, там, може, знаєш, ще той локатор, може, є между Запіллям і Перекіркою. Ви не були там? Такий стояв мощний локатор. Ото на той локатор передавали всі сигнали, які вони ловили. То вони там недовго, може, зо три роки в тій землянці жили. А тут комендатура була само собою, но тоті комендатура то для порядку, як і в армії, що комендатура, арестованих охороняти, за порядком дивитися. Ну, по після війни укріпляв тута, боявся, щоб знов не напали німці. Павло: Розкажіть, а де саме була та землянка, в якій вони там? Володимир Хомік Григорович: Отам на полі. Зара поле там. Та було зара там за слом зразу. Ну такий- Між будниками і гороховищем. Пагорок. І викопали яму, і солдати вони ходили, занімалися горілкою і карбами. Жінка (респондентка): Зара називають там коло землянкі. Володимир Хомік Григорович: Їх же ж тут ніхто не кормив, не було чим, то їздили, там був лагерь, крали худобу і... Павло: Від тої землянки щось іще залишилось? Жінка (респондентка): Ні, ні, там вже поле, нічого нема. Володимир Хомік Григорович: Та вона недовго була, в нас з тої землянки навіть людина остався жити, вот було, з Молдавії служив. Жінка (респондентка): Женився тут. Володимир Хомік Григорович: І женився тут, а потім трохи випивали. Повісився. Павло: А то він працював в комендатурі і лишився тут жити? Володимир Хомік Григорович: На зем-- на землян-- в землянці служив, а вона була в Германії, та його жінка, приїхала з Германії, і він познайомився і остався тут. Ну, любив випити. Вла його грізла, як то кажуть, і він повисився. Нор Андрій Ларіонович була фамілія його, а його звала вона Льонька. А по документах він був Андрій Ларіонович. Павло: А ви казали, що служили в Білорусі, а можете більш детально розказати? Ну, що ви там робили, чим займались? Володимир Хомік Григорович: Та що? Ми, у нас були нагружені ракети, несли бойове дежурство. Були там локатори в Германії кругом, передавали сигнали сюди. Наприклад, от можу один при-приклад сказати. Нас там то тривоги ті замучували, тому що ми жили в гуруткові, в гарнізоні, а техніка наша стояла в лісі замаскірована, щоб менше хто бачив. І от один раз, вже шостий раз за сутки, шість раз на сутки тривога була. Знаєш, коло дванадцяти годин. Готовність один. В нас була команда "Готовність один" — все! В ліс ракету з'єднав, під'єднав, все там доложив, в укритті сидимо ж годину. Обще боевое дежурство. Кажемо: "Борт". Борт називалось в нас, якщо пускова установка підключена до ракети, то строгого наступу було за те. Каже: "Знаю". І шість годин цілу ніч сидів, шість годин общее построение. Каже: "На території ФРГ, Федеративна Республіка Германія, в небо піднялись самольоти. Куда они полетят, ми не знаєм, но ми їх ждали." Затем ми здесь сиділи, де ФРГ, де Білорусія, а ми сиділи, ждали і там постійно бойове дежурство, дежурство, дежурство. На полігон їздили в Казахстан, в той Кап'яр, де ви зараз поминаєте. Може чули по телевізору, що на полігоні в Кап'ярі? Я був там. Там дванадцять бойових площадок. Були німці, чехи, болгари і кубинці навіть приїжджали туди. Там на сорок чоловік їздило, щоб одну кнопку нажати, пуск зробити. Дають цель застраховання і уничтожить, не уничтожив — всьо, щас розформірують, ти вже не здатний, ти не здатний защитити Родіну. Павло: А що знищить? Чи це так, тренувально? Володимир Хомік Григорович: Що, що? Павло: Ну а що знищить? Володимир Хомік Григорович: Не поняв. Павло: Що знищити? Володимир Хомік Григорович: Цель! Цель. Жінка (респондентка): Їм дають цель. Володимир Хомік Григорович: А, цель дають в небі лететь чи самольот, чи ракета там називається. Вона називається для уничтожения самолетов, самолетных снарядов и других воздушных целей. То її характеристика. Павло: І довго ви були в Казахстані? Володимир Хомік Григорович: В Капустян Ярі. Ти вони там по телевізору. Жінка (респондентка): Питаєш, чи довго був в Казахстані. Володимир Хомік Григорович: А ми полтора, полтора месяца були. Шість, шість суток тилько туда їхали. Там не дають цілі, то на роботу, то на репку, то сюда, то туда, пока дійшла очередь. Там в нас було палатки, шість рядів палаток, півкілометра десь довжина і всі були заселені, плюс в казарми. В казармах були чехи, румуни, болгари, поляки, німці. То є жили в казармах, а ми на полігоні в палатках. Скільки там людей було, то ж треба в очередь, пока наша очередь прийшла. Ми там три неділі ждали, пока дадуть цель твою, застрахують, ніхто її там не бачив. Там все радіолокатори работают, там екрани іде так, як семушка. Я бачив, там в нас ота станція Серце стояла рядом коло нашої пускової, нашого зводного укриття, як семушка. Зелений екран, тилько такі волни йдуть. І от семушка йде, от твоя цель. І дають запрос свой-чужой. А самольот, оборудований оборудованием, він должен ответити, дати сигнал в станцію "Свой!" Пролетів, не дав сигналу, пуск і на землю. Отакий. То бригада була дев'ять дивізіонів. Жінка (респондентка): Три роки служив. Володимир Хомік Григорович: Три роки, стільки ж роду. Жінка (респондентка):Моряки чотири роки служили, а- Володимир Хомік Григорович: У мене в воєнному квитку записано: командир пускової установки зенітно-ракетних войск, спеціаліст по ТЗМ, по транспортно-заряжающих машинах. Павло: Може ще щось можете розказати? Володимир Хомік Григорович: Про що? Павло: Ну про життя. Ну а після...Та що? Ну а після служби ви повернулись сюди і далі стали трактористом? Трактористом. В колгоспі? Володимир Хомік Григорович: Да, і до-- пока колгосп був. Ну я ж кажу, сорок п'ять років. Ми їдемо до зобов'язань, до хлопців, доста-- якби це, чаю не хочете? Володимир Хомік Григорович: А що було? Куди я піду? Вчитися з двойками чи тройками? Куди піду? За що? Копейки не було, хліба за що купити? Сиділи без хліба, з жолудя пекли хліб. Жолуді. Павло: А можете про це більш детально розказати? Ну як пекли, як пекли хліб? Володимир Хомік Григорович: Як пекли? В печі на дубовому листі. Жінка (респондентка): Привозили, але ж він був такий, що його не можна було— Володимир Хомік Григорович: Хто його возив? Тоді не возив ще ніхто його. Той хліб був і не можна було— То то вже як Хрущов став в шістдесят другому році, а в п'ятдесят дев'ятому, в п'ятдесят п'ятому році нічого ж не було. Житній хліб, жорно, було таких жорна називалися, два камені і зверху палка, і сюда сиплеш зерно, і воно там дре. На— прижмеш, не можна потягнути. Зробиш глубше, то зерно надвоє тільки, і з того ж, з того, з тої житньої муки пекли хліб такий. Він був не дріжджував,нічого, на воді тільки, його не можна було в душу бить. Жінка (респондентка): На заквасці, таку закваску робили. Володимир Хомік Григорович: Отаке було життя. Павло: Ну а так всі були чи це... Ну взагалі— Жінка (респондентка): Ну село так. Павло: А багато до речі виїжджало вчити десь? Жінка (респондентка): Ходили наші у Білорусію по хліб в Домашовку. Володимир Хомік Григорович: В Любомль в нас напрямую двадцять п'ять кілометрів. Були ходили туди і там давали тільки по дві булки. В очередь полкілометра постояв, дві булки получив, іде знов вставай в очередь. І він так стоїть там по камішок, по одне, по дві булки накупив, на плечі двадцять п'ять кілометрів приніс його додому, щоб покормити сім'ю. Отаке було життя. Павло: А в якому це році було? Володимир Хомік Григорович: Ну там, в п'ятдесятих роках. Пацани! Не було ж. З чого? Жінка (респондентка): Солі не було, мила не було. Володимир Хомік Григорович: Нічого. Воші заїдали. Вод— ні митого, ні праного. Жінка (респондентка): Що самі зроблять, то такі були трихуси в нас називали, така бочка з діркою і затикалася кульком, і в той трихус ту одежу скидали— І попелом— Водою заливали, попелом засипали. Стоїть, не знаю скільки там, два чи три дні, а тоді йшли до ями з прачами такими дерев'яними і прали. Володимир Хомік Григорович: А в неділю позбираються жінки, одна другій б'є воші. Вош, знаєте,яка така паскуда, як вона заплюнеться, то її не згубиш. Вона до того кусає— Жінка (респондентка): Не так було, не було ні шампунів, ні мила, нічого. Павло: А взагалі в селі, ну, люди рівно жили чи хтось там був багатший, хтось бідніший? Жінка (респондентка): Та й не було багатих. Я ж кажу, хто був багатший, того вивезли на Сибір. Володимир Хомік Григорович: Сибір. Бачко, ти що, комендатура була хороша, построїли два брати хату одну на дві половини. Враг народа! На два— на двадцять років туда, в Сибір. А там барак і баламбеда, і в тайгу. Там же повмирало світо. Павло: А були такі, що їхали після навчання, ну, вчитись на вищу освіту? Жінка (респондентка): Та куди тоді? Володимир Хомік Григорович: Та були, ну то... Жінка (респондентка): А, єдинак був у батьків. Володимир Хомік Григорович: А як, хто то був? Чого по столах поїду вчитися? З чим? Не було— батько і мати були неграмотні зовсім. Не могли вони навіть розписатися не вміли. Жінка (респондентка): Нє, батько ж читав. Володимир Хомік Григорович: Ну який там читав? Ой! Хто мені міг помогти? Не то що було во, по закінчанні там інститути, університети помагають тим школьникам. А мені хто поможе? Що мені поможе? Павло: А у вас зберіглись, може, якісь речі з того часу? Володимир Хомік Григорович: Не поняв. Павло: Чи у вас якісь речі древні зберіглись з того часу? Ну, як раніше жили люди. Жінка (респондентка): Ну хто там таке тримав? Володимир Хомік Григорович: Що в нас такого нема? Павло: Ну будь-які фотографії, документи. Володимир Хомік Григорович: А хто фотографії, що, хто їх тоді, ті фотографії мав? В мене сестра померла в три роки. Жінка (респондентка): То й на пам'ятник— Володимир Хомік Григорович: Навіть фотографії нема на пам'ятник, тіко такий ангелочок. Жінка (респондентка): Померла. До ангелочка хто вже, я робила пам'ятник, а там не було нічого на тому першому. Володимир Хомік Григорович: Тоже. Тиф чи що то було тоді, хвороби. Жінка (респондентка): Тиф ходило, то помирали діти. Володимир Хомік Григорович: І померла в три роки. Чи якийсь, тиф, да. Тиф. Павло: Це коли було? Володимир Хомік Григорович: В сорок четвертому році. А вона була сорок другого. Павло: А ви не знаєте, багато померло тоді? Жінка (респондентка): Багато померло дітей. Невиліковна хвороба. Патінки хлопець помер, знаю, в Вольніку хлопець помер. Сторіточку. Володимир Хомік Григорович: А що може поїхали, полазимо? Слухай, що ти деньки не можеш забути. Тоді було життя не яке, що я цукерку бачив. Була така, називалася сахарина, в таких пачках,отаких во, як таблетки ті, во. Ну бува, ми жили там, це такі старі хати, сховає мати туди за бальок, я той ну порушили, візьму всьо, рубашку, вже йду. Ну що було? Як не було, хочеться малому. Я ж кажу,мені тільки приносив то з застави, з того, з комендатури той Михеєнко, приносив мені цукор. Зранку на фідратку, він з фідратки втече, і дасть мій. Ой, то вже я був довольний. Прийшов, кажу: "Всьо, я уїжджаю". Більше мені цукру ніхто не принесе. Одарвав мені ложку. І поїхав. Павло: А скажіть, а ця ложка дотепер збереглася? Володимир Хомік Григорович: Ай да. Павло: А? Володимир Хомік Григорович: Ай да, ложка чи збереглася! Та ну, стільки років, що це вже сімдесят— Вона ж не ржавіє. Сімдесят років. Павло: Нє, може у вас будь-які речі, там предмети побуту чи будь-що залишилось? Володимир Хомік Григорович: Ну там десь валяється жорна. Павло: А жорна то те, що— Володимир Хомік Григорович: Нічого нема. Жінка (респондентка): Зерно мелють, то вони там завалені. Ну їх можна побачити заваленими. Кури в бадильна тупчуть, а такого нічого нема. Володимир Хомік Григорович: А тільки в тих жорнах мелили, млинів же ж не було. Був у нас вітряк,отут на полю стояв, вітром. Жиди построїли його, о, то— Жінка (респондентка): Вітровий млин. Павло: А можете детальніше розказати за нього? Володимир Хомік Григорович: А що, вітряк стояв, жерла така махина, там було два камені і на перехрест такі перила, там щити захваталися, як вітер сильний, відймає, бо може перекинути його,менший підкладає і крутив камені, і туди засипали зерно. І цим таким чином мука була, називався вітряк. Павло: А кому саме належав той вітряк? Володимир Хомік Григорович: А він... Я от і не знаю, хто ним керував. Павло: А хто його побудував? Володимир Хомік Григорович: Жиди. Павло: А що стало з тим вітряком? Володимир Хомік Григорович: А він загнив, бо було все дерев'яне. Павло: А зараз там щось, ну, на його місці щось є чи...? Володимир Хомік Григорович: Ні, це поле тільки, поле. Жінка (респондентка): Вже там ліс росте. Володимир Хомік Григорович: Потім він перейшов у власність колхозу, бо Кубаса казав, що тому ж Сухому, що я тобі даю вітряка, тяга. Він продав його тому Навільку. Павло: Тобто вітряк був у приватній власності? Володимир Хомік Григорович: В чиїй він був власності, я того не знаю. Хто йому був хазяїн до війни і після війни, а потім він був у власності колхозу, то його Кубаса продав, бо була колхозу Кубаса Іван Іванович. От, так що знає, що він з того млина кров мала, не вкаву привіз на молочарню. А той зайшов жаловаться. Ні, не так було. Він сказав: "Я йому даю церкву." Жінка (респондентка): Круг цементовий лежав ще довго— Володимир Хомік Григорович: А камінь, камінь є в нас він лежить, той камінь, що крутили. Он о, ми його притягнули. Павло: Можна буде сфотографувати? Володимир Хомік Григорович: Ну. Павло: А можете розказати, де саме був цей вітряк стояв? Володимир Хомік Григорович: Та на полю, на полю. Бо як на Будники їхати, буде дорога прямо і направо, буде з правої сторони. Він стояв на відкритій місцевості, щоб був вітер, бо ж він робив од вітру. Якщо вітру нема, він не буде мелоти. Називається вітряк. Павло: А от можете розказати, як, допустим, звідси доїхати до того вітряка? Володимир Хомік Григорович: Тобто тому кілометрів. Їхати там. Жінка (респондентка): Там місце, тіко поле, кругом трава росте. Ви вже зараз не впізнаєте того місця, бо ми вже самі точно не впізнали його. Володимир Хомік Григорович: Та місце, місце то покажу тобі навіть, де він стояв. Я ж там копатку робив, все вибивав ті кружечки, де він тягав зерно. Павло: А от на карті могли би показати, якщо би я вам дав карту, ви могли би кусь там сказати, де він стояв? Ну, приблизно. Володимир Хомік Григорович: Карта сіл у вас є, да? Павло: Ну, електронна в телефоні. Володимир Хомік Григорович: Ану. Жінка (респондентка): Там було на перехресті, повертає до Студенської дорога, до Бо— Між Будниками і Гороховищем і поле те показує. Павло: Так, от би зараз. Гороховище, Будники. Ось. Ось Городовичі, ось Будники. Де приблизно він міг бути? Володимир Хомік Григорович: Будники, а що тут прямо, там поворот должен бути? Павло: Ну, можна збільшити, де саме цей. Володимир Хомік Григорович: Так, може. Жінка (респондентка): Пальцем діда не зачіпай. Павло: Ну, десь де його біли, де його біли. Володимир Хомік Григорович: Ось тут? Павло: Да. Володимир Хомік Григорович: Ось тут він стояв, да? Павло: Да, да, да. Володимир Хомік Григорович: Ага, все тоді. Дуже дякую. Між тим до Будник ближче було трошки, а сюди дальше. Павло: А може знаєте, що стало з тими євреями, що будували? Володимир Хомік Григорович: Не знаю. Їх німець вибив всіх. Павло: А вот про... Де євреї ті жили? Вони жили в селі тут чи...? Володимир Хомік Григорович: Я того не знаю, де вони жили. Вони там у нас воно називається— Жінка (респондентка): Їх у війну вибили. Володимир Хомік Григорович: Полині. Полин зара називається Вишнівка. То було містечко жидівське. Но в нас їх називають по-старому, старе Полин, Нове Полин. То їх ще там досі називають жидами. О! Павло: Ну вони там досі є чи вже...? Володимир Хомік Григорович: Ну їх то ж жидів вибили, тіко те село є. Павло: А може хтось повертався там, ну, після війни уже? Володимир Хомік Григорович: Шо? Хто ж там з жидів повертався? Їх називають жидами, але ж їх немає. Їх у війну вибили. Був тоді такий закон. Жінка (респондентка): Там таке містечко торговельне. Володимир Хомік Григорович: Їх вибивали. І якщо взнають, що ти переховуєш жида, то перед жреним куля в лоб. Павло: А такі випадки тут були? Володимир Хомік Григорович: Не знаю. Я того не знаю. Жінка (респондентка): Не знаю. Ми ж... В війну народився я вже після війни. Володимир Хомік Григорович: А цей вітряк ще був побудований до війни. Да, да, то все було з дерева, такий здоровий такось здається. Такий вал повертали. Верхове знання, тіко так маленький навіть. І він должен против вітру, щоб вітер в його упирався, такий вал. Перекриття були від землі до верху, такі— Ну і закладалися ще— Два метрів і шість були. Павло: А от скажіть, може ще якісь такі постройки були, що— Володимир Хомік Григорович: У нас тут не було, то в Забужжі, там дзоти були, ті, що строїли перед війною, якщо нападення буде, а в нас нема, не було такого. Павло: А можете тоді за ті розказати, що були в Забужжі? Володимир Хомік Григорович: Та я там тільки бачив, що їх там повзривали. Всі валяються ті цементняки, а те отам на луг спускатися, то ще він там остався. Махіна змурована, два таких, дві амбразури і там місця менше, як в ти хаті. А хто їх будував, нащо їх будували? Я того не знаю. Павло: А може знаєте, хто їх взривав? Володимир Хомік Григорович: Не поняв. Павло: Хто підрив, підривав ті? Володимир Хомік Григорович: Не знаю. То по время війни підривали їх. Павло: Угу. А от, допустим, якщо б я так само на карті показав, ви могли б приблизно сказати, де вони знаходяться? Володимир Хомік Григорович: Ну як їхати з Забужа на, на луг, там гора, а тут обрив, луг називається, туда гора. Он на тій горі з самого краю, а другий он около церкви, де церква стоїть зараз старая, тілько сюда ближче до села. Отой розірваний, так і лежить той цементякий, а там той цілий.Тих два я бачив своїми очима. Хіба в Забуж дехто покаже, вісім кілометрів. Павло: Нє, ну якщо б на карті приблизно хотя би десь в цьому районі могли би показати? Володимир Хомік Григорович: От Забужє, якщо Голєндрії називається, їздом Голєндрії, там колись жили до, до війни голландрі. О! Жінка (респондентка): Голландри, то ви мусите— Володимир Хомік Григорович: І ви спускатися з гори на самим краєчку. Павло: От можете за них більше розказати? Може знаєте, може батьки розказували. Володимир Хомік Григорович: Ні, я того не знаю. Жінка (респондентка): То вони там жили на краю села. Павло: Хто, голландри? Жінка (респондентка): Да. Володимир Хомік Григорович: Нє, я не знаю того. В нас тілько там називається Голєндри і там вони знаю, що вони жили. А де вони поділися, скільки вони там були, я того не знаю. Павло: Ті голландри то не поляки були? Володимир Хомік Григорович: Нє, голландці, то голландці. Павло: А, голландці! Володимир Хомік Григорович: А де й чого вони там оказалися, як вони там оказалися? Я того не знаю. Павло: А може знаєте, де ділись? Володимир Хомік Григорович: Га? Павло: А може знаєте, де ділись? Володимир Хомік Григорович: Не знаю, того не знаю. Жінка (респондентка): У нас ще зразу після війни був свій колгосп тут в селі. Там до сих пір називають Гол—Голєндри. Вони там жили, но вони там, там навесні затоплює їх. Як буде— Як з'єднали колгосп і сільську раду, то тоді ми стали бувати в Забужжі. А так у нас все своє було. До нас тут були Рогові і Будники. Павло: А в якому році колгосп тут в селі відкрився? Володимир Хомік Григорович: В сорок восьмім. А в Забужжя нас приєднали, як Хрущов прийшов до влади, сказав, що то завеликий штат і Забужжя... Ми стали вже при Забужжі, то було першого вересня п'ятдесят дев'ятого року. То я добре помню. І де Роговий п'ятнадцять кілометрів до Забужжя. Павло: То ви, то ви ходили тепер до Забужжя? Володимир Хомік Григорович: Да, ми стали при Забужжі жити. Забрав з їхніх— Потім розділили,стали, знов розділили, став в Столенських. А потім то вже двадцять п'ять літ тому поділили, зробили в Столенських Шморигів бригаду. Мала бути тут, бо їх там багато приїхало до клубу в Забужжя. Тих приїхало сто чоловік, а нас десять. Хто за? Самі руки. Хто проти? Нема, всьо. Значить, буде в Столенських. А мала бути центральна бригада в нас. Павло: А що би було, якщо хтось сказав, що він против? Володимир Хомік Григорович: Не поняв. Павло: Ну, ви ж казали, там вирішували, руки піднімали. А якщо би хтось від—відмовився від того, то що би було? Володимир Хомік Григорович: Ну хто міг відмовитися? Голосували, де центр робити. Жінка (респондентка): Де центр зробити. Як розділювали на— Володимир Хомік Григорович: З Шморилівце приїхало їх— Жінка (респондентка): Їх більше село. Володимир Хомік Григорович: Їх двісті шістдесят, село, а в нас сто з менем. Мотоциклами,тракторцями, чим хто, хто мав, тим їхав і проголосували, щоби їх був центр. А після їм там той голова дав жару, то вони були не—нераді тим центром, но вже було пізно. Він такий порядок так робив,поліцая возив з собою, вже немає, вже вмер. Павло: А як його звали? Володимир Хомік Григорович: Шеремета Олександр Миколайович. Павло: А чому були не раді то, що центр там? Володимир Хомік Григорович: Робив не те, що треба. Він тілько поліцая возив з собою, більш нічого не робив. Він же не платив нічого. Жінка (респондентка): Ну як? Не було ж де вкосити там тої постелі свині, корови, що як згрібали коло колгоспу солому, оті в скирди, вже як згребуть, люди йдуть, щоб після їх загрібти або колоска якого зняти чи що. Володимир Хомік Григорович: А він ловив і мілі—міліціонера— Запалював, попалював. І палив ту солому і що хочеш. Построїв— Жінка (респондентка): Бо ж нічого не мали. Володимир Хомік Григорович: Завода, маслозавода. Що з того вийшло? Нічого не вийшло. Викопав яму, водопою. Три чоловіки втопилося. Вже баби проклинають, що б наша нам та яма була. Зробив,купив. Там земля була в основному болото. Він купив полив. Нащо той полив? Даремно гроші платити.І там він дуже цього, такого дурного... Він польського нічого не зробив, тільки все дурне. А грошей людям не платив. Павло: А ви тільки що сказали за завод, то він був в селі тут чи як? Володимир Хомік Григорович: Не поняв. Який завод? Ма—маслозавод? Та. Ну зробив само слово.Через день їздив в Київ за обладнанням. Всьо, вже буде завод. А що з того вийшло? Нічого не вийшло, не було... Треба ж ту продукцію десь збувати. Масла ніхто не бере. Воно ж не буде масло тобі лежати місяць чи два, воно ж псується. Приїхала податкова, хущ! Опечатала. До свидания. Вже наробив, зробив гулий. Встав, бив, як смолой йшов. Хто такий буде гулі їсти? Не, не. Я ж кажу,систему жирошумову купив, купив обладнання радіостанції тієї, поставив кругом, була позивна "Льон"."Льон один, льон два, слухає?" Що з того вийшло? Ніхуя, кажу, руськи не вийшло. Жінка (респондентка): Не матюкайся. Володимир Хомік Григорович: І отака робота, отакий був голова. А от застрахувати, о! Там зрубав вільху чи там родюжку соломи, чи там високі телята викусив, вже він є. Павло: А скажіть, а якщо хтось би не хотів іти працювати в колхоз, то що з ним робили? Володимир Хомік Григорович: Та я й... В нас таких, я знаю, не було, щоб даремно не йти. Жінка (респондентка): Зразу були єдинолішки, які там в Столянці колядночка жарювали самі після війни зразу, а в нас не було. У нас всі пішли в колгосп. Павло: А ви казали, що там троє чоловіків топилось. А може у вас єсть якісь, якісь місця, місцеві легенди про якісь місця? Володимир Хомік Григорович: Нє, там понапиваються, знайдуть випити, до ставка. Вип'є, що то я плавати, і пщ, поїхав. Павло: А в якому то році було? Володимир Хомік Григорович: Та десь в дев'яностих. Дев'яносто... Близько двохтисячного. Павло: А цей маслозавод то в якому році? Володимир Хомік Григорович: Ну, тоді вони, весілля мало бути, то десь вже двадцять п'ять років тому, то вже його нема, двадцять років вже нема колхозу. Ну, років тридцять тому. Вже двадцять два роки як колгосп розпався. А то ж іж було ще... Союзу. То десь до двохтисячного або дев'ятсот. То я того не помню. То ви вже, мабуть, були в старіших. Були тих хлопців, що по вісімдесят вісім років мають, то вони може більше чого знають. Павло: Ми не знаєм, бо в нас тіпа три групи і до кого приведуть, того і питаємо. Володимир Хомік Григорович: Да. Та вас же ж вити не одни, вас тут ціла бригада? Павло: Та. Володимир Хомік Григорович: А-а. І що ви це дальше будете робити з тим? Павло: Далі питати у людей інших. Володимир Хомік Григорович: Та. Га? Павло: Далі в інших людей питати. Володимир Хомік Григорович: Ні, ні, я це в записі. Павло: А, ну вистав— ну не то що виставим, а ну збираєм дані, як цей люди раніше— Жінка (респондентка): Жили. Павло: —жили, що було і так далі. Ну то треба ж е... Володимир Хомік Григорович: А в ефір воно не попада? Павло: Ні, по телевізору показувати не будемо. Володимир Хомік Григорович: Ні, ну бо дякую. Бо я колись робив, приїдуть кореспонденти: "О,всьо!" Я кажу: "Не хочу, щоб мої там газети мною там позорився, там де напишуть." Павло: Ні, по телевізору показувати вас не будемо. Володимир Хомік Григорович: Нє, добре. А так що тут? Таке було, такий час був, таке було життя.У Горбачова було. Жінка (респондентка): За Горбачова було... Того, що це тоже дерьмо. Просо сіяли і не було за що хліба купити. То дурнечко був такий самий, як той Хрущов. За що макарони то викрути купити?Перестройку вчепився. Володимир Хомік Григорович: Виноград вирубав алкогольну, алкоголь уничтожить. Литру горілки з двох часов здирає руки. Перестроїв, підписав в Біловежській пущі бумагу. І не стало ні партії, ні Горбачова. І було написано те, я з одним дядьком з Забужа говорив. Ну, то вже давно. Він каже: "Не буде отої партії комуністичної", що ж, була б Комуністична партія, то було б всьо. Визиває райком партії голову колхозу. Він тремтить, бідний, бо ж там йому зараз жару. А він каже: "Не буде, застопить Міхаїл Меченний", а в його ж було оно лобови така цятка, "і ту партію розвалить комуністичну". Кажу:"Такого не може..." Каже: "Побачиш." Так і вийшло. Горбачов застав, Комуністичної партії не стало. Павло: А ви казали, що виноградники вирубали. Це десь по Україні чи тут були? Жінка (респондентка): Та це в Криму, в нас там який виноградник. Ну так. Володимир Хомік Григорович: А вирубав, щоб не було того. Горівку продавали з другої години, і вирубив в столовий, прийшов поліцай: "Чого сидиш? На роботу!" Не поїсти навіть не давав Горбачов,такі були закони. Павло: Ну все тоді дуже дякую, що приділили нам час, розказали. То покажете зараз там це поховання і той— ту могилу? І той камінь, якщо звідти— Володимир Хомік Григорович: Та во рядом яма. Павло: То добре.