Воєнний злам у сільському просторі, зруйновані хутори, Жидова лоза та стара пошта.

Смолярчук Надія Сидорівна: Батьківські там батько був, мати була. До войни там, стала война, забрали батька, забили ставич, о так, а то доріжка туда, о туда во, а то туда вже в Дєдуву лозу, що то кажуть, по туда. Інтерв’юер: Ага, то та Жедова лоза, а то та доріжка. Смолярчук Надія Сидорівна: А тут жінка жила, і мати, і син, зараз такашка. От на мого двоюрідного доріжка була на той двір, доріжка та як тої, а тут така береза була, мої діти, верба, попід верби спускалися. От. А то ще... ну, тут вже, бачите, канал вже ж є прокопаний. Нього, нього вже потім цього канала робили. То тут вже доріжки тої нема. Інтерв’юер: Нема, нема, нема. Отут отудово було. Туда, туда, а тово така трива, такашина була. Ми вже проїхали от тут, де ми стояли. Інтерв’юер: Ага. Оце десь оттого, та що ви кажете, то вона була отута десь, ця дорожка туда. Смолярчук Надія Сидорівна: Так, так. А то ліщина. Та горі... Бог її знає. Смолярчук Надія Сидорівна: А тут хрест стояв покіна. Моя свекруха поставила з дуба храна. А приїхали, зрізали того хреста, щоб не стояв. Така була власть. О, а вот х... Ага. А то в село дорога тут день понад. Спогади: Життя на хуторі, примусова колективізація, воєнні роки Смолярчук Надія Сидорівна: Тримаються. Хай тримаються. Йдемо. Там в нас дорога була. То то в ой дороги. То ж там дорога була. Ну оце во ми повернули. Ото від там тої дороги. Я ж кажу, що там дорога була. Тільки там канал. Ви ж не прийшли, бо я сюда повернув. Ну-ну-ну. О, подивись, що робиться. Давай торбу. Отамо грушка. Так, зараз, зараз. Во грушка, в нас була грушка. Тутво було поле. Ось що там тракторів, що там тут було поле, така нивка. О, і там впереді була нивчина. А була на ти нивці яблуня. Хтось викопав, забрав. А во тут бурдяни всякі. Ото грушка. Так. Інтерв’юер: Так. Ага. То грушка. А де що? Та що хата стояла? Смолярчук Надія Сидорівна: Ну во отут горки які. Оута во так. Так. Інтерв’юер: Де хата була? Смолярчук Надія Сидорівна: Отута во десь. Во тута, бачите, не можна познати, що тут робиться. Е, хата була три оконця таких невеличких. О, заразом, за разом була така штудилка, корова стояла. О, а він остався. Батька забрали на фронт, забили, і він остався, з вісім років мав. Устався тільки з матерю. Мати мала вже 60 років, стара. Ну, а в хати... а в хати не було подлоги, тілько земля. Отак жили. А потом давай строїти. Отам хата в мене через дорогу хатина, і в мене хлів там все построєне було. А тут в мене двоє дітей родилося, хлопці і дівчина. А вже ще один син, то вже в селі. А тобо грушка та шливка. Інтерв’юер: То шливка. Так. Смолярчук Надія Сидорівна: Ото була добра грушка. Діти ходили. То за хатою. За хатою. Так. Але воно все, все минається. Все, все не те, як було. Позаростало все. Інтерв’юер: А то це ви тут жили? Смолярчук Надія Сидорівна: Так, я жила. Живаю. О, а тута во така береза була. Попід те березою я всюди ходила, маслюки брала, бо за хатою хвоїналі... вчилі. А де той ставок? Інтерв’юер: А розкажіть, а саме в якому році тут звідки почали переносити? Ну, тут же раніше хати були. В якому році тут люди перестали жити? Смолярчук Надія Сидорівна: Я знаю, в яких... 50-й він хлопець в мене народився. І вже тоді стали... Як уже в колхоз стали заганяти з хутора людей в село. Ну то забирали, забирали, тей хати розбирали і в село виганяли, а люди тако мали всальбу там, ну ділянку, там хати ставили. Отут через дорогу де... А ти не знаєш, де там Зоніха жила? Тудаводиш я туда. А тут була... А тут дорога була така. Через те... ну, але бачите, всь минається, а то людям то гриби беруть хіба, щоб понаїжі. Інтерв’юер: Ну, а тут ще повтора були якісь? Смолярчук Надія Сидорівна: Та, а та я обзоніха через дорогу була. Так. А десь тамво юх... всьо жив туда до Терешка. Де Терешко був, отуда. Ну от туда. То там така нева була, і там же його називали Юхімсьо. Там хата була, от, і цей, і його син там був женатий на Тиневі. А туда дальше Китачиха була, тоже чоловіка на хронті завили. Сталися троє, три дочки. О, то вона после купила в селі о таку квартирку стареньку. Ну, і там вона жила з тими дочками. Ми разом в школу ходили зі додочкою. А там що то кажедова луза, то там дорога ж є деся. Інтерв’юер: Да, є дорога. Смолярчук Надія Сидорівна: Так отам в жедовій лузі, то там жили люди. Же жив хтось, то там жив. Якийсь Готьо жив. Я їх не знаю нікого. Мороз жив. Там всі гриби як берем, то каже туда доро... Зайді Дімо там. Та ну таке прізвище, чоловік, то Морозом так називали. Тут людей багато жило по тих. Де нивка, там люди. Це нивка, там люди жили там. Ну, хати мали свої. Інтерв’юер: А чо жедова луза називається? Чому вона так називається? Смолярчук Надія Сидорівна: Не знаю, чи Жидівське поля було, чи може ліс був жидівський. Хто його знає? Я не знаю, чого воно називається, бо я не знаю. Я мала... скі женилася, а я мала 17 років. Я вже по роботах їздила, в Миколаївську область їздила на роботу... Інтерв’юер: То вас насильно туда вивозили на роботу? Смолярчук Надія Сидорівна: Ні, послуги хоти, щоб заробити. Але заробимо по три... Там будемо ціле літо, то заробили по 3 мішки суржику і щось там гроші вже. Я не помню. А суржик то є пшениця і ячмінь змішаний. От скільки заробили. А треба жити. Трудно було жити людям, і всьо. Трудно було жити. Нам то вже вже сюда, то вже трохи, то люди їздили гроші на роботу заробляли, то тут дето жив робив. А як от дід наш, баби наші, діди, не було ні машин, не було нічого нікого. Мій батько сім років, я сказала, у плінові був в німця, бо йшов в польську в 39-му році, пошов, забрали на польську армію, а мені було два місяці. І його шантиль забрали в плен. У плен. Заганяли їх у конюшню, там де кони. О, не давали їздити. Одежа вся порвалася. Тілько полоски по йому було. В общем, бідували люди, а німці загородили тою конюшню дротом кулющим, ку, і там варять їсти собі, а лупини і... ну де якого капуста ці лупенки далі по той дрит, а плен з того з конюшне вийде, їсти хочуть, тілько возьмуть за лупинку, возьмуть, застрілять. А щоранку проверка йшла, значить провіряють, як ти вже схилишся, падаєш, виводять, застрілять. А навпроти... а ми батько і ще один був з нашого села. Їх уже нема, е, двох. Він був крепше. Мій батько був такий худенький, і він не міг, вже став хилетися. То забилізяр карто хиляться в стіну, заб'ють там конюшні і шнурячка повисять, як іде проверка. За то шнуречка златься, щоб не падати, і проверка пройде. Ну, мені так батько розкаже, я ж там не була. Інтерв’юер: А то це було в Німеччині. Смолярчук Надія Сидорівна: Там де то забирали, я не знаю, десь та Німеччина. То казав батько, тут за Польщею десь тут німці були. Інтерв’юер: Розкажіть більше про переселення звідси людей, як це саме відбувалось. Смолярчук Надія Сидорівна: Ну, як бувало відбувалось. Я там знаю, як воно відбувалося, як я ще була невеличка тако знаю, що заганяли в колхоз, щоб підписували, люди не хотіли в колхоз іти. Кажне мало своє поле. Зерно сіли, картошку садили, отак желе, не хтіли і те, то не хтіли, аш хто пошов ну в колхоз, а хто поїхав по... по світі, то хто доми брав там ставив, а хто покидавже ж тут покинув чоловік, то почта в ті хатини перестроїли, ну стояла сама я перестроїли і о так. Інтерв’юер: Оцей хутір, де ми зараз знаходимося, то він був куплений чи як? Смолярчук Надія Сидорівна: Ні, та баба тут народилася. Тут, тут жив дід, чоловік баби. І баба вже як вони одружилися, вони певний час декілька років жили ще... ще тут, і потім вже переїхали в село. Хату построїли і поїхали туда. А ми тут... жив мій чоловік, стався з батьком. Та сам. І мати. Мати мала 63 роки, а він вісім років стався. Батька на хронці забили. Їх два забили, бо казали в Польщі десь там є тая, ну, там де то звозили тих воєнних... Братська могила. То там він десь є, десь у Польщі далеко, і там є записаний він. Інтерв’юер: Скажіть, а у вас в селі були тих, кого називали куркулями, що геть в Сибір вивозили і так далі? Смолярчук Надія Сидорівна: Щоб в Сибір вивозили... Тіхо самі їздили. Самі їздили. Смолярчук Надія Сидорівна: А тут мій старший син звідси пошов первий клас... Я мала троє дітей, і всіх мене вчилися. Всі вчилися. Дочка за виховательку. О, а син сказала йде за вчителя... Пошов в меліорацію... А той менший син, що от батько став, ну то в Рожищах завет прочився. Я всіх вчала, кажу, тяжко не робити, хай я не буду мати стиль, як жити. Ї вчитися. Про колективізацію та будівлю пошти Інтерв’юер: Розкажіть, чия то раніше хата була перед тим, як поштою стала? Смолярчук Надія Сидорівна: Казали брачева... Санто, Санто брачева чи того брава, там де то їдальня єдная, а то... а то друга. Люди виїхали, хати покинули, і хати стояли, і їх перестроїли, то я о за три роки в Борщинці робила. От. Тут, тут така була е... така цвіти посадила була та і тут лавочка була, але вже його нема, я його отаке. Інтерв’юер: Е, то та хата стояла тут весь час чи її перенесли? Смолярчук Надія Сидорівна: Її перенесли. Вона стояла там на хуторі. Десь на хуторі. Я не знаю, де вона була. Інтерв’юер: Тут пошту вже зробила радянська влада, коли прийшла. А в якому то році було? Смолярчук Надія Сидорівна: Не знаю яким році. Ну це було... То то после войни, то все посля войни, як стали заганяти в колхоз. Людя, хто в колхоз пошов, а хто поїхав, ну, туда по всьому, по Дніпропетровську, там де хто куда. Інтерв’юер: А отого хата, вона тоже стара з тих часів чи вона стояла, її ніде не переносили? Смолярчук Надія Сидорівна: Ні, ні, ні. Інтерв’юер: А коли вона приблизно побудована? Смолярчук Надія Сидорівна: Ой, хто її знає, коли є їхні той... А той батько то їздив в Америку. В Америку їздив заробляти. От. Ну то і він купив землю і побудував тут хату. Інтерв’юер: Минулий власник цієї хати... Це заробив на неї в Америці, працював на заробітках. Смолярчук Надія Сидорівна: Ну, їздив в Америку батько, їздив. От то ще нас там ніде не їздив. От. Ну, то побачив море, перехрестився. Каже: "Господи, поверни мене додому". Вернувся додому, злякався. Ну, то знаєте, люди вже й за Росію, то люди їздили. Я сама от мені було 17 років, то в Миколаївській області була на роботу. Там кукурудзу ломали на тукові, зерно перевівали, семушки перекидали. Інтерв’юер: А що то за хрест там на подвір'ї стоїть, не знаєте? Смолярчук Надія Сидорівна: А то вони поставили, я не знаю по кому поставили. Ну людини тут нема. Тут не похова... такого поставили. Пам'ять. Я ж кажу, в свекрухи там на хутурі... Ну то вона поставила із дуба хреста такого високого. А була власть уже советская. Пришли вночі, зрізали Христа, упав, хрест упав, зрізали Христа і всьо, не дава. Ну їм мішав. То ж він стояв, жінка по чоловікові поставила, бо на хронці забив. А вони пришли, зрізали, о таке. Інтерв’юер: А то вото як хати з хутора переносили сюда, то всіх так насильно силою заставляли йти в колхоз, змушували. Смолярчук Надія Сидорівна: Ну так, так. Не хотіли люди, кажне мало своє поле. Картошку сіяли, ну і бураки, і зерно сіяли. Кажне мали свое поле... Забрали поля, і отак, і поля забрали. І в мене... в нас був на... на букву Г такий хлів... То в колхоз забрали, половину забирали колхози, строїли теї конюшні, коровники строїли, построїли, і худоба була, і по все десь поділося, а... а ті забудування люди розбирали і цеглу, і хто що во... ні колхозу, і ні... і нічого нема. Смолярчук Надія Сидорівна: І була жіночка тут у бібліотеці... Померла раптово, щось так ма ногу зломила чи що, хотіли операції робити, дали, стали давати наркоз, вона вмерла при наркозу... А книжок море. Дітям люди брали книжки.