Життєвий шлях, шкільна освіта, примусовий знос хуторів та нарративна пам'ять Волині.

Павло: Доброго дня, мене звати Павло, я студент Дрогобицького Державного Педагогічного Університету, і працюю в межах проєкту “Карта пам’яті”, який документує історію зниклих та перенесених поселень цієї громади проект підтримано фондом ”Gerda Henkel Stiftung” я хотів би записати нашу розмовну на диктофон - це допоможе точно зберегти вашу розповідь запис і подальше використання матеріалів, відбувається лише за вашої письмової згоди, ви в будь який момент можете попросити зупинити запис, пропустити питання, або відкласти згоду пізніше. Як вас звати де ви проживаєте? Михайло Сергійович Поліщук: Мій життєвий шлях. Дуже складний, коли я так заглянув в минуле, то дуже важко нам жилося, дуже важко. Тато і маму працювали в колгоспі. Іноді, доводилося мені ще малому, коли я ходив ще в шостий чи сьомий клас, у місцеву школу доводилося допомагати батькові і мамі при роботі в колгоспі, скажімо, під час збирання зернових. Відділяли три гектарі на двір жита. Треба було його скосити, зібрати в снопи, пов'язати і поставити такі копиці, чи як воно називалося тоді. Батько змайстрував. Косив собі косу ручну і мені малому, батько косив, а мама підбирала оце колостя солому ту і у снопи в'язала, я косив за батьком, як міг, тяжко було, а за мною підбирала сестра, отак працювали. Дуже тяжко було. І так само і збирання Льону, вибирання, довелося допомагати батькам, мамі особливо, це жіноча праця була тоді. І той. Процес такий складний якраз, і збирання. Урожай зернових, збирання льону і копання картоплі. Відділяли площу тобі на сім'ю. Оскільки то картоплі. Викопати там пів гектара чи скільки. І вручну треба було копати цю картоплю. Потім відправляли державі чи куди потрібно. Коли пригадують, що... Дуже було тяжко. Обкладалися подвір'я податками, різноманітними податками. Коли була корова, скажімо, у нас була корова весь час, то потрібно було здавати молоко держави. Така поставка називалася молока. Яєчка курячі. Заставляли теж здавати державі. Кошмар. Павло: А скільки саме треба було давати молока, яєць державі? Михайло Сергійович Поліщук: Це були визначені норми. Норми такі були, що непосильні. Я вам скажу. То мати, моя мама, їздила, ходила тут в Білорусію, їздила в Брест, купляла масло в магазині, там два чи три кілограми масла, привозила додому і це масло здавала на молокопункт, щоб відписали їй молоко. Михайло Сергійович Поліщук: Так само поставка картоплі, скільки там на городі виросли картоплі, комісія прийшла подивилася, Оприлілили тобі, що ти повинен здати з тієї кучки картоплі 2 чи 3 центнері картоплі державі. Все мусило було здавати, мусило було вибирати, здавати, собі термінку оставляли, а державі здавали хорошу велику харчову картоплю. Та й не тільки те, дуже було багато Різних податків. Ну і школу. Коли пригадую шкільні роки, коли йшов перший клас, пригадую, що взутися не було б що, я вам скажу впрямо. Мама поїхала в Брест і купила мені кирзові чубітки, так вони називалися колись. І десь, не знаю, де взяла такі. Старенький піджачок. Правда, сорочку новеньку мені купила. Не було грошей. У колгоспі платили зарплату дуже мізерну. І навчався я в школі. Михайло Сергійович Поліщук: З першого по дев'ятий клас, по восьмій тоді ще восьмирічна школа була. Вчився добре, закінчив школу на відмінну. І з предметів я дуже любив іноземну мову. Німецька мова у нас викладалася в школі. Ви знаєте, мені знання німецької мови дуже пригодилося в житті, тому що чим саме пригодилося? Коли мене призвали в армію, то направили служити на службу в Німецьку Демократичну Республіку. ГДР називалося. І це, як дисциплінований солдат, я попав служити в автомобільний батальйон. І там підібрали шоферів. Правда, до того я ще вчився на шофера в будь-якому місці перед службою. Коли довелося їздити в рейси в різні міста, мої начальники побачили, що я володію шкільним курсом німецької мови непогано, а начальник нічого не розуміє. Чи вчили в школі, скажімо, французьку чи іншу мову, то мене завжди в рейс і навіть один із штабу дивізії забрав мене до себе возити його, такий полковник там. Дуже німецька мова пригодилася мені. Серед німців я міг домовитися все, що завгодно. Але я випустив ще один момент. До армії, після закінчення школи, до армії, було таке в нас безрошів'я в сім'ї, що я мусив їхати на заробітки в Росію. Два роки я був в Росії на заробітках. Дехто каже, що він там вчителював, нічого не робив. Два роки на заробітках в Росії – це вже така адська праця. Працювати на будівництві, відбудовувати там колгоспи, будували школи. А в гарячий період, коли вже було збирання урожаю, то працювали на скердування селоми. Михайло Сергійович Поліщук: Це дуже тяжка праця. Ну, коли оплачувалося, так більш-менш нормально. І зерно привозили додому, і гроші. І тут вже ми збудували хату, більш-менш нормальну. На дві кімнати, правда. Кухня і кімната. Варніша була ця стара хата тільки. Одна кімната і все. Стіни і кімната. А це так вже обгородили. Михайло Сергійович Поліщук: Хату штахетами. Отакий був період до армії. Після армії я вже вирішив. Коли прийшов з армії, то бригадир сільський прийшов до мене, зразу прийшов з армії, давай, голубе, приходь на наряд і будемо тебе оприділяти на якусь роботу. Я подумав, ні, мабуть, треба вчитися. І пішов вчитися. Михайло Сергійович Поліщук: Луцьк ревізора, педінститут і школа. Маю 29 років педагогічного стажу. Коли працював в школі, особливо ці 90-ті роки, було дуже важко. Михайло Сергійович Поліщук: Дуже важко і мені, як директору, і вчителям, тому що було так, що по півроку не платили зарплату. Михайло Сергійович Поліщук: Пропонували нам замість грошей набирати товар. Холодильники, пральні машини, і взуття, і що це яке не пропонували. І пропонували брати. Лісоматеріал, дошки, ліс. Порадилися в сім'ї, будемо брати ліс, будувати хату. У мене ще був син, син одружився і вирішили брати зарплату. Михайло Сергійович Поліщук: Лісоматеріалами. Назбирали лісоматеріалів і давай будувати. Я сам столяр, майстер, як кажуть в народі. У тебе хата в мене дерев'яна, обкладена цеглою. Збудував я її сам. Правда, просив людей, помічників. Але основну функцію виконував я сам. Михайло Сергійович Поліщук: Ну, яке в мене хобі, повинно вас зацікавити, правда? Павло: Так, давайте розказуйте. Михайло Сергійович Поліщук: Ну, я любив, як і мій батько, майструвати. Дуже любив майструвати. От чого я пішов в школу навчителя трудового навчання. Любив майструвати і в мене вийшло. Павло: Непогано, я вам скажу. Михайло Сергійович Поліщук: І в інституті я поглибив свої знання і вміння, і не тільки майструвати, скажімо, А я люблю ще мати справу з металом, щось робляти з металу. Мені теж дуже доподобався. А те, що я любив майструвати і щось придумувати, то свідок того, оце, на строгальному, на фрезерному станку обрізав два пальці. Це як пам'ять про те, що… Ну, але все одно. Без пальців я продовжував далі майструвати. Якщо конкретніше, що я робив? Віконні рами, а потім різні такі речі там. І по шкільній програмі там виготовляли з учнями багато чого. Як сказати, трошки у мене з пам'яті погано. Ну, якщо конкретно, то я вирішив виготовляти бочки, навчитися виготовляти бочки. Ось. І ще працював в школі, мені прийшла... У нас в селі був один чоловік, який займався бондарством, я підійшов до нього, він мені допоміг, розказав, І я, перша бочечка, скажімо, не дуже вдалася, а потім вже, я вам пізніше покажу. У мене є ще експонат, один з них залишився. Бовчечки. І не тільки бовчки, а з металу. Будучи вже на пенсії, часу більше було займатися. Вирішив зробити з сином прес. Для виготовлення тирсобрикетів. Із тирси присуються брикети, які потім йдуть і використовують для опалення будинку. В котел закладаєш, воно. Горить прекрасно. І що ще зробив, змайстрував я вже сам. Молотарку для обмолоту качанів кукурудзи. Оце супер. Трошки в інтернеті підглянув, там не українське виробництво, десь Угорщина. В Угорщині чоловік там майстрував. Я трошки вдосконалив і вийшло так. Дуже супер. Мішок качанів, дві хвилини і обмолочено. Допомагав селянам молотити і так далі. І під сам кінець, коли ще здоров'я в мене більш-менш було нормальне, вирішили зробити комбайн для обмолоту гарбузів. Подивився заводський варіант цього комбайна, роботи багато. Вирішив зробити, на чому б то не став. Я маю достатній рівень знань скреслення. І заліто. За весну і за літо, під осінь, комбайн був вже готовий. По заводському варіанту. І зараз він на насі там стоїть. Обмолочує прекрасно гарбузи. А це вирощування гарбузів. Дає якусь копійку для сім'ї. Переніс. Робота оця далася до знаки мені, переніс, захворів, переніс в операцію. Початку переніс інфаркт міокарда і після чого не було виходу, зробили мені операцію на серці. Операція по шунтуванню судин серця. Дуже складна операція, облупську робили. Після операції, оце вже 10 років, живу, бо одякувати. Допомагаю, чим можу, допоможу сім'ї та й людям. Чи то праску відремонтувати, чи то велосипеда починити. Павло: Ви розказували, що пішли в перший клас. Ви пам'ятаєте своїх перших вчителів? Михайло Сергійович Поліщук: Пам'ятаю. Вчителів. Перша вчителька була десь... По направленню, направлена до нас в школу, вона була інвалід, права рука в неї не працювала, то вона на двох секретах писала лівою рукою. Юхно Євдокія Степанівна, як зараз пам'ятаю. Така була старша вже вчителька з солідним стажем. Ви знаєте, так каліграфічно. Писала лівою рукою, а писали ми ще тоді чорнилом, ручками. Вмакаєш перо в чорнильницю і пишеш, виводиш ті літери. Стараєшся так, щоб було гарно, каліграфічно. Пам'ятаю вчителів, це в першому класі в нас було, а вчилися ми в перший клас. З третьим класом в комплексі одна вчителька веде, перший клас і третій клас. Дала нам завдання, переходить до третього класу. Там читання, там прочитали, діти самі читають, знов до першого класу. Я не знаю, то адська така праця. Ой, і вчителям було важко. А другий клас комплект, це другий і четвертий клас. Другий і четвертий, перший з третім, а другий і четвертий. Це було у нас два вчителі початкових класів. Ну, а далі вчителі, пам'ятаю, і директорію, пам'ятаю. І вчителі, особливо німецької мови, вчитель був такий. Дружинович Віталій Васильович, він мені багато допоміг у знанні німецької мови. Павло: А звідки саме були ваші вчителі? Михайло Сергійович Поліщук: Всі заїжджі, не місцеві. Павло: А звідки саме, не знаєте? Михайло Сергійович Поліщук: Це десь з України були. І з Полтави були, ну, десь з цих областей східних. Павло: Зрозуміло. А от школа де вона саме знаходилась, яку ви ходили? Михайло Сергійович Поліщук: Школа? А ви проїжджали. Ви вже їхали, ні? Так. З правої сторони там. Павло: І ви так ходили в ту саму школу з першого класу? Михайло Сергійович Поліщук: Так. Доречі школа дуже давня. Збудована вона, по-моєму, в 1930 році. У нас була Польща, ми були під Польщею тут. У 30-му році мій батько ходив в школу польську, закінчив 4 класи. Мама в мене неграмотна. Сімнадцятого року, і вона вже в цю школу, її не прийняли, тому що вона була переросток. Але вчителька приходила до неї додому, навчала, хоч би розписатися, щоб вміла. Ось таке було навчання. Школа в нас дуже старенька, вона навіть збудована за Польщі. Не з нового матеріалу, на дерев'яну школу, а з сусіднього села, з Грабова, перевезли. Був там паровий милин, будівлю парового милина, це брусья, доски, будівельний матеріал перевезли і збудували тут школу. І в школі було чотири класи. І в школі жив. У двох кімнатах жив директор школи з дружиною. Не знаю, чи діти були в нього чи ні, не пам'ятаю. Тут вже і він, і його дружина вчителі. Навчали вони дітей, це польська школа. А прийшла радянська влада, все помінялося. Була спочатку семирічка, потім. Вісім класів в школі. Було, я вам скажу, важко працювати. Зараз набагато легше. Зараз фінансування нормальне в нас. Я так дивлюся. Діти харчуються, їдальні безкоштовно, правда. Але не безкоштовно, а за кошт сільської ради, громади. Коли я працював директором. Школи, в мене були хороші зв'язки з місцевим колгоспом. Попросив голову колгоспу, бо скрута, я вам скажу, була така, що сільська рада, грошей. Мало, зовсім. Треба було дітей якось харчувати. А щоб харчувати. Дітей, треба було брати землю і вирощувати на землі щось. І навчально-дослідні ділянки у нас були. На навчально-дослідних ділянках ми вирощували овочі, і огірки, і помідори. І капусту, і бурячок, і моркву, все. Все йшло для штильної їдальні. Ми, наприклад, і огірки, у нас було дві бочки засолено, картопля, ой, картоплі у нас було дуже багато. Ми міняли картоплю, тоді якось машини приїжджали за картоплею і міняли там і олію, і цукор. Ну і макарони, все-все-все, крупи різні. Отоб ми по обміну і харшували дітей в цей складний період безкоштовно. За що того вирощування, що ми збирали, ми його і продавали, багато картоплі, і зерно сіли. Павло: А який це саме рік був? Рік. Михайло Сергійович Поліщук: Це, мабуть, були вже 90 років. Павло: Це вже після незалежності України, так? Михайло Сергійович Поліщук: Так. Такий перелом не був. Це були, мабуть, 1988-1989 роки. Я вже був директором тоді. Колгосп нам дав землі 2 гектари, допомагав колгосп. В обробітку безкоштовно все, все, все. І ми зібрали урожай, реалізували. Мали гроші, буду правильно, прямо казати. І за ці гроші не тільки харчували дітей безкоштовно, а їздили на екскурсії. Їздили на екскурсії і Брест, і Хатинь, і Мінськ і Київ, Луцьк, а тут десь ближче теж не говорю. Куртеліси, скажімо. І отак. Це у нас була, я вам скажу, не хвалюсь, а одна з перших шкіл, що харчували в той час, дітей безкоштовно шкільні дали. Ще одна школа була. Нас ставили в приклад. Треба було працювати, я вам скажу. А що зараз? Зараз кошти є, підприємець привіз, а тоді не така картина була. Павло: А розкажіть більше про ваше дитинство, про перенесення хатів, як вони раніше виглядали і тому подібне. Михайло Сергійович Поліщук: Усе було. Звичайно, зараз відрізняється набагато. І з хуторів зганяли людей в село. Тут по хуторах деяке урочище називається, як ті хуторяни там жили. Зганяли примусово в село і давали місце, виділяли для будівництва хати. І все, як хочеш, тут живи. Було б бездоріжжя, техніки як такої не було. Дуже важко працювали люди. Бездоріжжя, підуть дощі, Ой, не дай Бог такого життя. Колгосп, який був створений, то... Було двадцять пар коней, а техніки ніякої, ні трактора ніякого. Перший трактор я побачив у 50-х роках. Цей трактор називався «Універсал». Нас один він був. Трактор цей, молотарка, де молочили зерно. Михайло Сергійович Поліщук: Пам'ятаю, як скерували, як працювали люди тяжко. І в Пилюці, і в Багнюці, не дай Бог. Зараз, якщо порівняти, всі хати були під соломою. Дуже багато під час грози загорялися будинки, загоряли до тла. А коли вже за часів, я скажу прямо, за часів Брежнєва. Люди почали жити трошки краще, краще і краще весь час. Ну а зараз набагато краще. У нас вже в селі Дорога, є сполучення із райцентром непогане, маршрутки ходіють. Ходити на автобус за Забужжя. Там була побудована така камінна дорога до Старого Гойтова, де зараз митниця. Мусили якось виживати люди. Павло: А скажіть, а от як раніше жили на тих хуторах, ви пам'ятаєте друзів, родичів? Михайло Сергійович Поліщук: Пам'ятаю, пам'ятаю. Я ще пам'ятаю, я був маленьким, на хуторі ми жили, сусіди у нас були. Оця хата, тут зараз ніхто не живе, помирали, повиїжджали, хата Порожняк. Я пам'ятаю, там сусідства були, хто нас переселили, і їх так само. Силомиць переселили в село. Павло: Ну вас ніхто не питав, вас просто перевезли сюди, так? Чи у вас насильно сюди? Так, так, так. А будинки ви вже самі розбирали чи їх розібрали? Михайло Сергійович Поліщук: Самі. Самі. Просили сусідів там. І одні й другим допомагали, бо ж... Поздирали солому, я треба вибирати. Прийшли начальники, полізли стріху, як кажуть, зібрали оту солому, порозкидали, все, розкрили хату. Мусили, переїжджали сюди, будували хатки, теж накриті були соломою. Так було обгороджено. Пам'ятаєш, колодязь в селі був один на весь куток, як кажуть. А потім вже десь в 70-ті роки почали копати колодязі біля своїх будинків. Павло: А от скажіть, а ви пам'ятаєте по воєнні роки після війни, що тут відбувалось? Може, щось вам розказували ваші батьки? Михайло Сергійович Поліщук: Я не пам'ятаю, а після воєнні роки, по розповідях знаю, тут ще працювала наша, будемо так казати, українська армія ще певний час тут в сусідньому селі. Був штаб УПА. Павло: А яке це сусіднє село, як називається? Михайло Сергійович Поліщук: Рогові Смоляри. Там були казарми навіть. Так розповідали тут. Нас навіть помічали, хрест стоїть. Цей хрест поставлений За моєї ініціативи. Я допомагав, керував хлопцями, вони робили, поставили хрест. Раніше до того. Яка історія цього Христа? Під час, коли вже тут була радянська армія, ще і були УПА. І ці НКВД-исти вбили двох тих вояків. Десь там залишили на дорозі. Люди так не дозволять, щоб тіла валялися. Привезли сюди і тут їх похоронили двох. І поставили два хрести. Два хрести стояли. Високі хрести, я пам'ятаю. Ці хрести я пам'ятаю. Таких хрестів в селі було чимало різних. Хто ставив за здоров'я хрест. І радянська влада вирішила ці хрести позносити. Порізали ці хрести ввечері, вночі, повивозили їх. І було аж то. Могила була, хреста не було. Як кажуть, я задався таким питанням, щоб цю історичну справедливість на місце поставити. Ми тут сусідом сілися, змайстрували той хрест, поставили, освятили, обгородили, як положено все зробили. І от така історія. Але по сьогоднішній день я не знаю, хто тут похований. Павло: То два солдата УПА, так? Так. І їхні тіла дотепер там знаходять? Михайло Сергійович Поліщук: Так. Я не знаю, хто похований. Але прийдеться взятися мені за ту справу разом з сільським головою. Я думаю, ми знайдемо архівні документи, будемо знати. Павло: Може, ще якісь такі історії знаєте, як ви тільки що розказали? Може, розкажете, знаєте, що сталося після війни з поляками, німцями, євреями? Там, може, їхні села чи будинки? Михайло Сергійович Поліщук: Я знаю про село Опалин було в нас. Там жило дуже багато поляків, євреїв, євреїв в основному. Це село немцями було спалене до тла. А у нас в селі Боєвєдії таке не Відбувалося, тільки в нас була школа, а так і стояла школа. Але під час війни її радянська армія поранених туди звозила, зробили госпіталь в школі. І коли я навіть вчився, то в одному класі відчувався запах медикаментів, що я навіть ходив в школу. А ви в школу пішли в якому році? В школу я пішов, коли мені виповнилося 7 років, в 55-му році, в 56-му, в тих роках. Тут Знаходився госпіталь, тут навіть було кладовище, бо вони помирали від рам. І було кладовище, братська могила називали пізніше. Кладовище, діставали труни і перевозили в село Коснище. Я навіть цікавився тим історичним фактом, як це відбувалося. Один товариш з Херсонської області прислав на моє ім'я. І на моє ім'я тільки написано «Директ про школи». А тоді було так, Ваненко слід опити. І попросив, де його брат похований. Бо в військоматі розказали, що він був в госпіталі в Солянській Смолярах. І я поїхав в військомат, відкрили архів, там в братській могилі, в Куснищах. Я поїхав туди. Так, справді. Там. Така стелу і написано мене. Тож я його повідомив. Ще можна сказати. Павло: Чи збереглись у Вашій родині якісь речі, щось таке з тих часів? Ви розказували, що щось маєте. Так, я вже забув, бачите. Михайло Сергійович Поліщук: І зі старобитності я вам покажу. Є ось така коса, що мій батько косив. Меншенька коса. Не знаю, куди вона ділася. Дові час зберігалася, а потім просто десь її викинули. А те, що я робив, я вам покажу. Покажу навіть бочечку, яка була на виставці в обласному центрі. Ну, це вже таке, то другорядне. Павло: Може знаєте якісь місцеві легенди, перекази? Ну, легенди, все. Щось таке знаєте? Михайло Сергійович Поліщук: Щось не пам'ятаю. Павло: А можете тоді сказати, може ви знаєте, що сталося взагалі з поляками? Ну, тут же жили поляки десь. Михайло Сергійович Поліщук: Тут в нас поляків не було. Може, яка одна сім'я і чого. А євреї залишилися? А от там сусідні села, в нашій ОТГ, в Рівненській ОТГ, Острівки, Воля Островецька. Ми чули, чу Волинську трагедію. Зараз особливо про неї дуже багато говорять. І поляки там, але ж це вже історія. Про німці поляки не говорять, скільки концтаборів було в Польщі, німецьких. Годно, що трапляти у вас, скільки там знищено було людей. Та ми вчепилися за ту Волинську трагедію. Та було, поляки до німців на заробітки їздять, тому і не нагадуєте. Так. Я вам скажу, що оце... Стала незалежна Україна. Як відкрили кордони, то якби не Польща, то нам тут б трудно довелося б. Це був такий період. У нас був товар, а в Польщі товару не було. І грошей в них не було. Коли ми заїжджаємо щось продати, завозимо навіть своє таке щось. Возили горілку і так далі. Залізаємо в Польщу. Та там така скрута була. В селі магазин, ми стоїмо біля магазину, а в магазині пусто. Нема нічого з товару. І приходить полька пенсіонерка. Я б кажу, у вас в Туречку пила би, нема пеніонзи. Все. Але все одно. Продавали там, купляли. Ось є і джинс, джинсові куртки, штани, і кофти, різні товари, отак виживали. Зараз на Польщу виручає нас дуже. Багато нас з нашого села повиїжджали на Польщу, в Польщі постійно вже. По кілька років живуть. Із сім'ями, і з дітьми. А сюди взагалі приїжджають там поляки, євреї, німці зараз? Прошу. Ну а зараз сюди вертаються там деякі поляки, німці, євреї, може, маєш знайти такі? Павло: О, ну ті, що повиїжджали, чи вони повертаються? Михайло Сергійович Поліщук: А повертаються, приїжджають. В основному її виїжджають на заробітки. Не тільки в Польщу, скажімо. І в Португалії були наші. Заробили гроші, Приїхали тут, вибудовують будинки. Данило: А щось ви чули за чорний хрест? Михайло Сергійович Поліщук: Що? Чорний хрест ні не чув. Павло: Скажіть, а ви чули про голендрів, які проживали на території Волинської області раніше? Їх потім... Можете за них розказати? Михайло Сергійович Поліщук: Що я можу розказати? Вони жили біля Бугу, там навіть кладовище є. І ще називаються голендри. Це жили голландці там. Єдине, що можу сказати про них, що це люди... Серед них були дуже хороші майстри. Будинки будували, печі мурували і так далі. Хороші були спеціалісти. Вози робили, що я можу сказати, бо це сусіднє село забуржувало там. Павло: Не знаєте, що з ними сталося? Михайло Сергійович Поліщук: Коли почалася війна, їм тут лежалося не солодко, я вам скажу. Вони жили в долині біля Богу. Як Бог розливався, вони мусили з долини тікати наверх, на горбисту місцевість. Вода сходила. Вони поверталися до домівок. І коли почалася війна, вони повтікали. Розповзлися, я не можу сказати, куди і що. Павло: А що сталося з їхніми будинками, де вони жили? Михайло Сергійович Поліщук: Навіть. Та, видно, люди порозбирали. Якщо там ніхто не жив, то… Павло: А може про німців розкажете, коли була війна, може вони щось тут робили таке? Німці? Так, за німців. Михайло Сергійович Поліщук: Німці, то в Столинських Смолярах, то рідкість було побачити німця. Данило: А коли комуністи прийшли? Тут ви можете щось розповісти? Може, когось розкуркулювали, в Сибір відправляли? Михайло Сергійович Поліщук: Як таких куркулів у нас багато не було. Один чи два, будемо так казати, прийшли, хата під бляхою, от, летів куркуль. Де ж ти гроші взяв, щоб накрив таку хату, то їх переселяли силоміць. Забирали. Дуже багато виселяли людей з сусіднього села, з-під Бугу. Хати були близько до Бугу, а як вже військова влада прийшла, то виселяли людей з-під Бугу і подальше від кордону. А там робили прикордону, оборожували кулючим дротом і так далі. А цих людей не залишали в селі, а виселяли в Бугу на куди. В межах області. Павло: Їхні хати теж переносили, так? Ну, тих людей, які їх відселяли, розбирали і геть вивозили, так? Михайло Сергійович Поліщук: Пізніше, коли, як кажуть, пішло потеплення трошки, То ці люди все одно назад поверталися в своє село рідне. Павло: А може ви когось з них особисто знаєте? Михайло Сергійович Поліщук: Особисто? Так. Щоб був переселений туди мій батько Сергій. Він жив там в Забужжі і його сім'ю переселили в Голобий село. А потім через кілька років повернувся назад в Забужжі. Приїхав до моєї матері, тому що мати моя була одинока, її чоловік загинув на фронті, тож в Польщі загинув. І він перейшов до неї, і так разом жили, отак я народився тут, вже в селі. Павло: Зрозуміло, може ще щось розкажете, якусь цікаву історію? Михайло Сергійович Поліщук: Що ще можна. Розказати про село, про людей, я знаю. Павло: Може, у вас там знайомі були з тих часів ще? Може, вони щось розповідали. Михайло Сергійович Поліщук: Ну що, можна щось пригадати, я знаю. Говорив, що був військовий госпіталь. Звідки привозили отих солдат? Питання. Коли вже німці перейшли Буг, відступали. Тут наша армія від нашого села, грудва дорога, йшли на Домчуки, сусіднє село, біля самого Бугу. Ідуть встроєм, а от там така піщана гора, біля самого, можна сказати, від Буга недалеко. Як та гора утворилася, я не знаю. Піщана гора. Німці на цій горі залишили смертника, їх так називали, який був прикутий до кулемета на горі. А дорога йде якраз біля тої гори, а тут ліс, і така ділянка поля, я знаю скільки там, велика площа, і треба йти через те поле, чи по тій дорозі, і біля тої гори, тому що як мене різня колона зайшла, і німець відкрив вогонь. Ну і розкажуть наші люди з пораненими, то спілкувалися, командир такий каже, купався, що взяти штурмом, то їх там полягло дуже багато наших. А виявляється, наші солдати вже були за Бугом далеко в Польщі, можна було обійти і все. А так полягло багато хлопців. Отак розповідали, я так розповідаю. Павло: Може ви знаєте особисто когось, хто воював, брав участь в війні? Михайло Сергійович Поліщук: У мене батько воював, поранений. Маю два ордени, з тими орденами поховав батька. Отримав поранення тяжко. Розривна куля в ногу. В Польщі дістав поранення, у Львові лікувався і вже у Львові зустрів в госпіталі перемогу. Павло: Може, ще шість таких історій знаєте чи... Можете розповісти. Михайло Сергійович Поліщук: Вас цікавить матеріал історичного минулого, так? Данило: Ви можете і про побут розказувати. Павло: Так, про побут, як люди жили раніше, чим займалися. Михайло Сергійович Поліщук: Чим займалися люди? Людям було чим займатися. Працювали біля госпіталя раз і мусило було якось жити, мати своє якесь господарство, землю. Землю тобі виділили от у нас те, що біля хати. Все. Разом з хатою і будинком 28 соток. Якось так використовувався. Треба було щось його родину посадити. Ну розумієте, і картопельку, і то все, щоб якось вижити. Корова, як кажуть, кормила всю сім'ю. Треба було тримати корову. Дуже важко приходилося із сіном, заготівляти сіна для своєї власної корови, і по дорогах косили, і де тільки не можна було клаптик, тому що в Колгоспі було дуже багато худоби, саме раніше заготовляли сіно для Когоспу, для ковосних корів, а потім вже пізніше роздавали сінокоси людям. Коли вже трава посохне, от її дають людям коси. І от Люди тяжко працювали, я вам скажу, дуже тяжко приходилося. Павло: А не знаєте, чим саме люди займались до колгоспів, до приходу Радянського Союзу при Польщі? Михайло Сергійович Поліщук: За Польщі? За Польщі колгоспу не було. За Польщею кожен господар мав свою землю, я не пам'ятаю, не можу сказати скільки, чи два гектари, чи по п'ят гектарів, ну, якось там так було, що мали по кілька гектарів багато землі, І це в різних кутках там. Площі були одного господаря. Цих менше, а хтось там один живе, то для чого йому багато землі. А прийшли совєти, забрали землю. Як колгосп організовувалися, колективізація так звана була. Примусово людей позабирали або заставили віддати в колгосп все. Мав коня, моєї матері був кінь, віддала віз, віддала плуг, борони, ну там весь ремонент оцей, все віддала в колгосп з обіцянкою. Вам не треба, каже, його держати, того коня і цього. Коли треба, візьмете собі, виверете ту діляночку там, огорода. Бо ж землю забрали, для чого, то вже кінь, виходить ось так. А коли от зараз розпайовували майно колгоспне, то ті, що віддали колгосп, все своє. Не отримали нічого. Ні цеглини. Отаке розпайовування, не обдумане просто. Оце так було видно, воно задумане, щоб все розвалити. Радянське. А було ж не тільки все погано. Те, що було і хороше, ви знаєте теж. А може ви не пам'ятаєте, звичайно. Що було добре, освіта безкоштовна. Без ніякого Блату, без нічого поступаєш в інститут. Це по собі. Лікування безкоштовне, операції безкоштовне. Я переніс хворобу за Союзом. Нічого, навіть якого не було, що це платити. А нам зараз якось дико. Я переніс операцію на серце, там солідні гроші. Зараз навіть люди подейкують, кажуть, от заїхав в лікарню, питають, не яка хвороба, що там в тебе? Гроші маєш? Все, коментарі зайві. І того, де яких людей, я б сказав, по правді. Ностальгія за Радянським Союзом – ще одне. Важливе. Тоді і правильно це було. В школах та взагалі велика увага зверталася на військово-патріотичне виховання. Патріотизм. Ось що було основне. Зараз це все відійшло. Хай тато з мамою виховують. Що ми маємо? Вільня в державі, люди тікають. То патріоти, депутати ті тікають. Люди дивляться на депутатів, раз депутати тікають, то і самі тікають. Це абсурд. Так не можна зробити. Данило: А ви були першим у селі, хто отримав вищу освіту? Михайло Сергійович Поліщук: Були вже кілька, в основному вчителі вищого освіту. Я маю на увазі тих місцевих, хто народився в селі і потім зміг отримати. Так, так, вчилися. В основному навчалися заошно. Десь там пристроївся, отримав якусь роботу в школі і тоді поступив. Поступали, я вам скажу, по знаннях. Я, наприклад, поступати в інститут, готувався, по вечорам сидів, працював. Треба було писати твори, треба було розв'язувати математичні завдання, щоб поступити в технічний вуз. І багато чого іншого. А зараз вузи, які платні. Маєш гроші, іди вчитися.