Сільська пам'ять, міжнаціональні взаємини, трагедія села Янківці та Голендри.

Павло: Доброго дня, мене звати Павло, я студент Дрогобицького державного педагогічного університету І працює в межах проєкту «Карта пам'яті», який документує історію зниклих і перенесених поселень цієї громади. Проєкт підтримано фондом. Я хотів би записати нашу розмову на диктофон, це допоможе точно зберегти вашу розповідь. Запис і подальше використання матеріалів відбудеться лише з вашої згоди. Ви в будь-який момент можете зупинити нас, пропустити питання, або від… Ожендович Любов Кузьмінішна: Ну-ну-ну, зрозуміла. Павло: Добре. Розкажіть про себе, звідки ви, як давно тут проживаєте. Ожендович Любов Кузьмінішна: Так, я Ожендович Любов Кузьмінішна, жіноча фамілія Рищук була. Жила тут, проживала до 18 років. Працювала як ішак. Тому що мама робила дояркою і я в колгоспі з 5 класу до 10 доїла корів, а потім плюнула на все і поїхала в Запоріжжя, в город Запоріжжя, там жила 50 років, але своя хата є своя хата, є своя родина, повернулася сюди знову. Щоб тут проживати, тут вже живу 15 років після Запоріжжя. Павло: А ви народились в цьому селі? Ожендович Любов Кузьмінішна: В цьому селі, так. Народилася і до 18 років я жила тут в селі. Ходила в школу, 10 класів тут закінчила, ще й в Гущу ходила, 10 клас закінчала. Павло: А що ви пам'ятаєте раніше про це село, яким воно було раніше? Ожендович Любов Кузьмінішна: Забитим було село, дуже забитим було, не таке було, як є. Дороги які були, ями які були, не можна було пройти, проїхати. Працювали дуже тяжко. А потім стали жити, виживати. Дуже поляки нас наступили, тому що по розповіді мамі, їй мама розказувала, що поляки були з Польщі, як пішли наше село, то йшли хата в хату і палили. Дітей, старих, малих, не жаліли нікого, палили. Тобто, якщо знав, що вони йдуть, то наші тікали всі. Тобто, випалили село, і село стало бідно жити. Тому що не було, хати попалили, все. Не було що, працювали, заробляли, і строїлися, і по-новому почали жити. Ставити село, і почали жити. Павло: Що більше ви можете розказати про поляків, те, що вони тут робили? Ожендович Любов Кузьмінішна: Знаєте, я так, я знаю, толком не можу вам розказати щось про поляки, бо не дуже що, не вникала так, вони тут робили, я знаю, що тільки наші люди робили, мама ходила в Польщу, робила, і картошку копали, і все робили там у Польщі, бо в нас не було за що жити, там заробляли гроші. Павло: А тут проживали інші національності? Євреї, голендри? Ожендович Любов Кузьмінішна: Так, жили. Євреї жили, жили. І поляки жили, і поляки були тут у нас, і хазяйова їхня, польські були, і наші люди робили в них, працювали у поляків. Що вам ще розказати? Я вже промовила. Павло: Я не знаю, вирішуйте самі, що розказувати. Що пам'ятаєте, то і розказуйте. Ожендович Любов Кузьмінішна: Ну, я вже розстроена, я вже не знаю, що розказувати. Та не переживайте, говоріть, що знаєте. Тато в мене працював у Янківцях, ось Янківці, за Янківцями питаються. Янківці були тут, біля нас. Він туди ходив працювати. Мама в колгоспі була, він там працював. Там, звісно, жилося дуже багато, набагато краще, ніж у нас в колгоспі. І працювати було легше, і гроші заробляли краще, ніж тут у нас. Теж робили. Робили зранку до вечора. Не було, коли тримали господарство. По гриби, по ягоді ходили, збирали, приносили. Павло: А може знаєте якісь місцеві легенди, перекази? Ожендович Любов Кузьмінішна: Якби ж була пораніше, то щось б придумала таке. Щось... Фух... Ой, зараз не можу згадати. 78 років, то все, збило все з голови. Може ви щось чули про Волині, про те, що сталося тут з Різанином? Павло: Можете щось розказати? Ожендович Любов Кузьмінішна: Знаєте, так. Наверно я не розкажу вам. Не розкажу, тому що більше в Запоріжжі прожила, ніж тут прожила. Що вже знала, то забула все. Бо там в Запоріжжі зовсім інший міст, зовсім по-іншому. Вам і нічого толкового не можу розказати, бо 50 років в Запоріжжі прожила. Павло: Може ще щось цікаве розказати про будинки в селі і так далі? Ожендович Любов Кузьмінішна: Ой, не можу, не знаю, не можу зобразити. Розхилювалася. У мене ніч така була сьогодні, я розхилювалася. Павло: Не переживайте. Василина: Дві ночі вже не сплю. У неї син ще, до речі, працює на поїзді, невістка. Їх постійно бомблять. Вони постійно без зв'язку. І хату побомбили там в Запоріжжі, де вона жила. І от вона клалася ще в такому віці за сина переживання, бо чотири людини тепловоза. Недавно вцілили, загинули, і вона вже як нема зв'язку, вона вже все, місця немає, бо що з сином, що з невісткою і що. А вчора дочка в Польщу поїхала, вона лишилася одна-однісінька, тиск падає, обзватися нема кого. Василина: Сусідку забрала в Любомиль старшу, далі померла. Сусіді навіть не мав в нас мирний час, нас наїжджають люди. Село взагалі пусту, пусто є. Пустувати, господарства вже такого немає, корів, до прикладу, було дуже багато, тепер у нас на вулиці нема жодної корови, жодної, і дуже на вулиці вже складно найти сім'ю, яка тримає навіть свині. Стало жити тяжче, тяжче, зв'язку з повномасштабним вторгненням додалося складнощі, ми стали жити по-іншому. І Кузьміна хвилюється, бо… Павло: Не переживайте, ми не тиснемо, якщо не хочете говорити, то не будемо. Ожендович Любов Кузьмінішна: Тут таке, що треба готуватися, якби ж готовилася отак от. Василина: А що тут готовитися? Розкажіть свою історію, якусь з дитинства розказували, як на Ятківцях були, як вас корова вдарила. Своє щось розкажіть. От таке ось цікаве, що вам запам'яталося з самого дитинства. Ожендович Любов Кузьмінішна: Там в Янківцях там дуже добре було, там платили добре, там сад з любомля привозили, а янківці відкармлювали, відкормочна база була, а тоді здавали все. І от тато поскорив, треба було сіно громадити, бо не було, треба було сувим коровам заготовляти сіно. І каже, а я приїхала в відпуск. Будеш пасти? Буду, а ми поїдемо з мамою і сіном за городом. Ожендович Любов Кузьмінішна: Буду. Ну, пішла пасти корів за батька. Пожаліла батька, пішла пасти корів. А корови різні були. Чого їх здавали люди? Бо билися. Якісь корова така була, що не любила жінок дуже вона та корову. Я ж то не знала цього. Мені батько не сказав нічого. І вона. А я стою собі. Співаю пісні там на хуторі, а вона мене взяла на роги, підняла і разив п'ять об землю. Ожендович Любов Кузьмінішна: І що? І, звісно, в мене було це сотрасіння. А хто тоді знав це сотрасіння чи що? Сотрасіння було. Я ледь що дійшла вже тоді, брата визвали, там чоловіки їхали, позвали брата двоєлітнього, бо там брат жив. Позвали брата, брат приїхав до мене, а я, залив мене. Поспала, встала і знову погнала корів пасти, бо треба було пасти, бо ніхто не був. Ожендович Любов Кузьмінішна: А зараз так би не зробили, ніхто не зробив би. Нічого, жива, вижила. Саме головне, що вижила. Але вже від брата, як дав цій корові, то вже вона до мене не підходила, вона тікала від мене десятою дорогою, боялася мене. Але пасло, бо треба було пасло. Я зараз би вже все, вмер би і лежав би, бо кричав, що я не можу. Павло: Може щось. Ожендович Любов Кузьмінішна: Таке з дитинства? Не знаю. Багаточуваний, не можу зобразити щось. Василина: Розкажіть, яке ще дитинство було? Я попрошу трошки, щоб подережити. Ожендович Любов Кузьмінішна: Дитинство було, так. Зараз діти живуть, зараз молодь живе, а тоді треба було. Робити, по ягоди ходити, по ягоди, по гриби ходити. Вставали о 5-й ранку і йшли по гриби, по ягоди. Ніхто не сидів вдома, бо не було коли сидіти, Потрібно було носити, щоб гроші були, щоб їсти було. Ходили і вишні рвали, і яблука рвали, і гроші рвали, І тягали відрами, тягали. Ожендович Любов Кузьмінішна: Ось зараз ноги болять, ходити не можна. А тоді нічого не боліло. Тоді на вишню теж кричу, як от... Правнук був у мене. Я не лізь. Куди ти лізеш? Боюся за нього, щоб не впав. А сама як лазила і дивилася на Польщу. З села дивилася, де ж та Польща знаходиться. Щоб хто не боялась лазити. Ожендович Любов Кузьмінішна: Боже, не можу соблазити. Багато чого є і соблазити не можу. Василина: Вона все на світі знає. Ожендович Любов Кузьмінішна: Що вже не ті времена, пройшло вже все те. Не знаю, що вам ще розказати, хлопці. Питайте щось. Питайте далі. Павло: Що можете розказати про воєнні події? Може чули якісь історії? Ожендович Любов Кузьмінішна: Я знаю як. За янківців, поляки, ще й писали про янківців, пішли, пішли, упа, упа було, і наші багато там жило людей, і поляки жили, поляков дуже багато там жило у янківцях, і хати мали свої, і все, і хазяйство, і все. Ожендович Любов Кузьмінішна: Не даром мені снятися сни, що п'ятиітажні дома строять поляки. Мабуть, в нас поляки ще будуть жити. Ну, жили там, аж опад прийшло, як пішло, бити тих. І наших, і поляков били, і всіх підряд били. Дуже багато побили людей. Тікали люди, коли бачили. Поляки в Польщу повиїжджали. І село Янківці закінчилося, а потім вже почало по-новому хазяйнувати. Ожендович Любов Кузьмінішна: Ну, я знаю, рівне, рівне. Розкачіть, як забили Шпакового, Шпакового, Павліка, Ніну. Ніну, Ніну забили, як вона їхала з дітьми, кіньми їхала. І злізла там, чого вона злізла, проходити брід треба було пройти. А двоє дітей, чоловік був на шастрі дітей. Ожендович Любов Кузьмінішна: А вона пішла, вже пройшла, чи можна проїхати, перевіряла. А повернулася назад, а вже, не знаю, а її, вона не дійшла до того, її прямо закололи. Вагітну. А то як це зробили? Нє. Це зробили бандеровці. Василина: Бандеровці. Василина: Як то кажуть, бандеровці. Бо як, я вам трошечки, Кузьміна, допоможу. Бо ви мені то розказували, а я допоможу, щоб ви не хвилювалися. Тоді в Янківцях, як вже почали з полап, полапи, то через Рістак були, іти, як в нас сказали, бандеровці. Дехто казав УПА, дехто казав Бандеровці, але так і більш думка схильна всіх жителів села, що це було Бандеровці, це не були УПА, ну половина людей каже, що то УПА було, половина людей спорю, що то Бандеровці було, палку яку не візьмеш, за кінець і тут кінець і тут кінець. Василина: І от вони йшли з полапки Бандеровці і вже людей попереджали, що будуть Бандеровці йти, втікайте. І втікали на римачі, на ягодин, брали підводи, сідали на підводи на коні, тоді коні тримали, сідали діти, сім'ї, чоловіки, забирали всіх на коні, ніяких речей не брали, ніякого нічого не брали, сідали і їхали. А то приблизно десь 20 кілометрів. І ґрунтова дорога, були калюжі, страшні калюжі були, а то осінь була, 43-й рік. Василина: І от були ті калюжі, і вони сіли всі на коні, і шестеро дітей, вона була вагітна, та Ніна, от живе, її пра-пра-пра, я з ним розмовляла, казала йому, він розказував мені, переповідав з уста, що то його прадіда, друга жінка була. І вона стала переходити... Залишилося шестеро діток, двоє по першій дружині, а четверо по ній. Василина: І той Павлік, він теж жив ще на Янківцях, я з ним домовлялася, я йому казала, що приїдуть, розкажи. Він каже, ніхто так не розказував той історії, як розказував мій батько. Я з устатечу. Ну, не погодився на інтерв'ю з того плану, що я хочу спокійно жити. Я вже пенсіонер, але ще працюю на путях на цьому. Я не хочу ворошити того, бо в мене те болить, що закололи вагітну. Василина: І я не хочу, ти от, каже, мені сказала, а я вже на мені все відбихтить. Я не хочу, він недалечко живе, очевидь. Ми можемо не вказувати його дані. Я йому казала. А от ще каже, сьогодні по батькові на неділю якась там річниця, як помер, я піду на могилки. Я не, я кажу, Павлік, ти подумай, може якраз, він же за шістьдесятку має, більше сімдесятки, я кажу, може якраз ти погодишся. Не вговоруй мене, я не хочу, ну людині ж не нав'яжешся. Але він переповів те, переповів, я записала це, Кузьмина, прихожу, Кузьмина каже, вона каже, так, я знаю про це, я знаю, бо мені казали. Ожендович Любов Кузьмінішна: Розказували теж. Василина: Бо мені казали, я не очевидиця, ну я вже носій пам'яті, я теж це знаю, я теж це знаю. Василина: Я вийду, я можу мішаю? Ожендович Любов Кузьмінішна: Ну чого то ти мішаєш? Ні, нічого, все нормально. Василина: Ну бережи ти там, де все, тож воно монтується. Павло: Так, ми просто можемо, якщо щось, то потім… Ожендович Любов Кузьмінішна: Ну ти знаєш, от, от. Павло: Ти розкажіть про духовне життя церкви, свята і так далі, які у вас були. Ожендович Любов Кузьмінішна: У мене мама навіть співала в хорі церковному. У нас люди віруючі, у нас вірять все, всі свята. Гуляємо і дуже, і віримо, і не робимо, і не працюємо, а так і не працюємо. І по-русски, і по-українськи, бо діти в руську школу ходили, чоловік руський був, а я тільки одна українська, і я вже можу такі і такі слова говорити ніяк не можу. Ожендович Любов Кузьмінішна: І церква дуже хороша у нас стоїть, велика церква, зробили, отремонтували. Весело приходити зараз. Зараз дуже. Ожендович Любов Кузьмінішна: Клуб закрили, позакривали, що діти не мають куди ходити. В церкву хто ходить? Багато молодьожів в церкву ходіть у нас і зараз ідуть в церкву. А є такі, що не йдуть і клуб забрали, закрили, не мають куди йти діти. Павло: А от чи раніше ж тут жили поляки, всі євреї, чи були якісь спільні традиції? Ожендович Любов Кузьмінішна: Ну, як мама розказувала, то були і з поляками, бо от поляки жили у нас, і з поляками дуже добре жили все. Я не знаю, от кажуть, а з поляками вони дуже добре жили в селі. І все, і зустрічалися, і гуляли в місті з поляками, і все. А потім, каже, що з ними случилося, що якась була така, як бійня була, і вбили одного поляка. І все, поляки піднялися на ноги. Ожендович Любов Кузьмінішна: І почали наших тоді різати, вбивати за те, що вони вбили. І після того, каже мама, як поляки вибралися, одразу від нас вибралися. Ото як пройшла та вбійня, поляки вибралися всі і одразу зробили границю вже в нас. Вже в нас була границя, вже заставу стали робити. Тобто застави не було, нічого не було, а тоді вже почали заставу. І границю почали робити, щоб вже хто пішов туди, то багато наших вже залишилося в Польщі. Ожендович Любов Кузьмінішна: Вже назад не могли повернутися, але поляки всі пішли в Польщу. Павло: А який це приблизно рік був? А? Ожендович Любов Кузьмінішна: В якому році то було? Я не скажу в якому це році було. Павло: Ну то вже повоєнні події були, так? Після війни? Ожендович Любов Кузьмінішна: Ні, ні, ні, після війни, то ще до війни от це все було. Павло: А тут ще на території проживали голгрени. Може за них щось чули? Ожендович Любов Кузьмінішна: Голендри. Вони жили на голендрах. Так, розкажіть, розкажіть. Василина: Вони дуже роботящі були ті голендри. Вони працювали. Вони міцно, тяжко працювали. Вони руками рили, копали канави. І вони дуже-дуже дружні були, між собою дуже дружні були, дуже дружні. І от вони жили такими поселеннями, поселеннями вони жили. І вони, до прикладу, одружувалися, у них такий був закон, тільки ми ж своїми. Василина: Їм не можна було не одружуватися, не виходити заміж за будь-кого ти хочеш, тільки ми своїми. Ото одне поселення, ото друге. І ми от так от, так вони берегли одне одного, заботилися. І от, до речі, вони недавно на нас приїжджали, ще до повномасштабного вторгнення, Поставили два пам'ятнички тут в нас біля обеліску. І цікавляться своєю історією по даний час, і книжки випускають, і ремеслом, яким вони займалися, ремесли цікавляться. Василина: Їх тут небагато було, правда, Кузьміна? Небагато, але були вони, були, були. Дуже-дуже працьовиті вони були. Павло: А чим саме вони займалися? Василина: Вони займалися переважно сільським господарством, Бо мали сім'ї, тримали худобу, Вирощували на полях просто, щоб вижити, щоб жити. У мене, до речі, є там книжка, теж сучасна книжка, То там вони... Звичайним займалися тим, що і ми займалися. Садили, пололи. Ожендович Любов Кузьмінішна: Убирали, вужили, здавали. Павло: А от що сталося з їхніми поселеннями, де вони проживали? Чи вони збереглись дотепер? Ні. Ожендович Любов Кузьмінішна: Їх теж, а хто там їх, як їх, побили теж? Василина: Там тільки знаки є, знаки є, от вже тепер-теперішні, Ну, як маю на увазі, вже при Радянському Союзі. Хрести, от грушка, я знаю, в лісі є, То там голендри жили. Можна там побачити, що ще? Якусь підвищення якесь десь там може, щось там було. То треба їхати в ліс. Я от їздила до тих голєндрів, я знаю, таку знак зробили. Він казав, от, Василіно, чоловік зробили з берези. Скільки він просто, я вже зугнив. Треба ж було з дуба. Павло: Що ще цікаво можете розказати про голєндрів, поляків та далі? А якісь речі з того часу у вас збереглись? Ожендович Любов Кузьмінішна: Можна було сфотографувати? Василина (супроводжуюча): Ну, звичайно. Хлопці молодці, умнічки. Молоді, але розумні. Скоро будуть вчитися. Скоро вчитися. Главне працювати з людьми, підхитати. Там, подивіться, така ж чистота, білюня повилозена, повичешчана. В такої жінки сама живе. Така чистота. У мене голова розкакується.