«А пока на обід пригнала, то вже тільки стояла піч, вже хати нема» - про примусове знесення хуторів.

Павло: Доброго дня. Мене звати Павло. Я студент Дрогобицького державного педагогічного університету. Я працюю в межах проекту "Карта пам'яті", який документує історію зниклих і переселених поселень цієї громади. Проєкт підтримано фондом Gerda Henkel Stiftung. Я хотів би записати нашу розмову на камеру. Це допоможе точно зберегти вашу розповідь. Запис і подальше використання матеріалів відбувається лише з вашої письмової згоди, яку ми зараз оформимо. Ви в будь-який момент можете попросити зупинити запис, пропустити питання або відкликати згоду пізніше. Чи щось ви пам'ятаєте про поселення, яких вже немає? Надія Митрофанівна:Тутечки села в нас збереглися ,а ми більше по хуторах жили, а хутора після вій Повоєнні податки, колективізація та круні Надія Митрофанівна: А ще, а як же ж ,после войни то було тяжко жити. Накладали податки великі на того за гурали. То треба було, як було поле, і зерно дати, і м'яса дати, і молока дати, і яєць, і гроші за то, ще й шкіру сидіти треба було давати. Отакі були податки. А заробити не було де. Ніде не заробили. Отак. Потім колгоспи стали. Стали колгоспи. Ну колгосп тоже ти не хотіли писатися. Люди боялися вообщето. Ну а як же кого там зловлять, підпишеться, то йому дає 50 сот землі. А ті, що повтікали, що не підписалися в колгосп, нічого не дали. Ну що ж, жили жили. тай давай,то їм вже по 25 дали. Ну то вже була обща все. А кого стояли? Ну таки колись ну землю забрали всю тихо тих 50 соток дали, а колись будували стодоли. Ну стодоли на зерно складати, бо ще косами косили на полях ляшки такі складали, а потім воно підсохне, возили вже додом і цепами молотилі. Потім вже пізніше вже при колгоспі то вже молодцівки стать. От. Ну і це і то в кого була така, як круня, ну ота стодола називали в нас. Їх забрали, строїли в колгоспі конюшні, коровники вже в людей позабирали коней. Не можна було коней тримати вже колгосп почався. Позабирали на корови того ж було короче. Ну податки були дальше А не можна було зерна сіяти, не за те ж був приказ не сіяти зернами зовсім не було. І так от було трохи і тяжко що в колгоспі робили цілий рік робиш, аж в кінці року були трудодні і на ті трудодні вже скільки там кілограм вийде того зерна, бо то була така зарплата в нас. От. Голова Занівський, ланки, свинарник та зарплата в гривнях Надія Митрофанівна: Ну, а потім вже потрошку потрошку вже як став наш тута такий той голова колгоспу Занівський Іван побатькові забулась, були і він почав вже хазяйства лучшего давай робити такі от бригади поділів ото наше було бригада перша а там сахалін де живе на тая там була бригада друга і її бригади ділили на ланки по діле І льон сіять, бо вже нальонові, то ми вже заробили потрохи. Ну, вже хоч було получали таке вже і місяць і в кінці давали, бо волокно дуже дороге було насіння дешевше. Інтерв'юер: Я можу наговорю Павло: Ні, нормально розказуйте все. Надія Митрофанівна: Ну і він вже такий вже нам вже був навіть подавав по 10 кг сахару. Ото то вже було, знаєш, те скільки то сахару. А ми того сахару з тих не їли. Де ми його бачили, як куплять. Кілограмчик тото і вже було добре а потім вже його змінили в Рівне село в Рівне перевели нам вже привели голову колгоспу Ковбаса Іван Іванович ну і вже той ну і так вже і працювали що ж була агрегата бувало то що жилі було і так добре во але не було тих як то тепер вже в кожного ванна чи там помитися чи туалет все в хати роблять а в нас такого ще не було що тоді тико от хата от на моя хата строєна в 60-му році то ще так не було , і от такий так ми прожили до того покаміст от вже стала та нуже а гребем сіно понад колгосп понад бугом не можна йти в буг бо половину буга поз того половину нашого поляки прийдуть до буга, говорять, а нам не можна. Не дай Бог би заговорив. Хто сказав, що заговорив, жаб не впустилю на за полосу не пошов, а то ж там і сіно і все треба зробити. Пропусти ранку, а ввечорі додому пускатися. І во так ми жиле покаже, а потім вже розгородили, вже стало й добре. О, ну то от война стала щось і така жизнь. нас робити, робили. Тепер позаростало лісом все було оброблене поле. Все треба було тими сапками все робити, тими комбайнами було косами кусилі. От вже як жнива наділюють чоловіка з косою, дві жінки підбиральниці і мусиш викусити. Так і льон то все стави на девянки ділити. І ото тобі вділили так мусиш зробити. Не зробиш. Отакий буде отак. Або все в колгоспі то. Ну то хоть вже платити вже стали дещо трохи. Я пошла на свинарник, але тоже такий буде 30 свиноматок. Та 25 свиноматок і три е два ще хрякі. І я за місяць 30 грн. І треба було от війля ходити. Зараз церква стоїть нова. Тото там була школа. А тутка як був колгосп і ходити три рази в деньку туда, щоб того, щоб свинити їх кормити зимою. От така от була. Ну і ходила, бо ж не було дитина мала, не декретов не було ніяких. О. А в школу тепера не хочуть ходити в школу. А я з того хутора то кілометру, е, може, я знаю скільки ж підлісся сюда. Ну, вже того, я не скажу скілько кілометрів, ну, далеко і треба було трішки ходити і прийти до в тую школу, то не було там ні опалення, нічого, такого сторожки такий був групки пали зараз в хати в мене і нагрівали класи і так ми вчилися. О, вчителя були наєжжі, о і вот такі були не було тих всяких, але все, все йшло нормально. Ну, не дай Бог вийна. А о так було посля войни таке то так і тепер що робиться? Хутір Підлісся, дядько Юрко та розкуркулення Павло: Зрозуміло. А от ви раніше жили на Хуторі, там пам'ятаєте сусідів, родичів, що... Надія Митрофанівна: Ну чого ж не пам'ятаю? Пам'ятаю. Сусідів родичів жила я, моя баба, мій дядько з сім’єю. От і тьотка. І ще одна сестра є вже в нас тоже було вдома.В мене батько погиб на фронті. Я всталася. Він мене навіть і не бачив. І ну всталася, я скажу так, , в мене що, ну, то той другий, не скажу, він мене не обіжав, а добрий був, а вже нас появилося і хату вже построєні були, а розобрали і перевезли в село, що та хата ще зараз стоїть там буде на том, бо я танкиля перейшла сюда ще І два дядьки було і там сусіди було. Жили навіть недалечко. А туда дальше знов там було було багато. Ну то їх по іменам я вас не буду називати вам як трати я назву, я їх знаю. Павло: Та називайте. Надія Митрофанівна: Ну був був тий Василі, були Петри, Степани були. Володимир. Ну, багато там було, Давид там в жилі, багато-багато було сусідів і нас всіх поперевозили сюда на Циганську. Ну, кого ще туда на воловок саме вживе ,яких яких тут А мої два дядьки Юрко тоже в того Юрка, що думаєте? Він був роботях і він построїв так построїть жив там. На хуторі. Хата його була под черепицею. А тоді ж були всі солом'яні хати под соломою, а він в його по черепиці, в його тадола була, в його ще сараї два було для корів, для свиней дільну. Льог був о криница на тому, но ну він бухгатир. Його пошитали цим куркульом його вивезли, хату забрали всьо. Ну, якось там е раз вивезли, він вернувся вже не знаю курити як то в якому році повернувся свою хату забрав знов поставив там справ колхоз як в той калхо як после войни його знов посчитали колхоз посчитали що він куркуль що він хату забрав чужу а він жеж свою забрав до тебе всі потвер і взяли його хату забрали поставили школу з єго хати ще одну євреєву хату був в нього якийсь туто був я його не знаю кого казали хата така і мого дядька дів хати ото була школа на тому місці де зараз стоїть церква тавонова і і посчиталі і знов забрали хату і він вже більше і неї хати не брав собі другу постарався і жив вже другий до самої смерті отаке було забира носом пошргай там що повикидає. То у вас то всіх так було, що хати попереносили сюда. Да. Да. Ціли хуту хуто і от туда, де були хутора всіх аде попереносили вспі. Павло: А хутор конкретно знаходився... Надія Митрофанівна: е наш хутор як виїжджити з Підлисся в Забужже. Отам я не знаю чи Бучанська установка чи нема. Звідки приходять до то до... Інтерв'юер 2: та то вони знають. Надія Митрофанівна: А то вони знають. Ну от їхати до того кончається. ліс під'їжджаєте сюда, бо такий простір отут наш був хутр, а от стиля вже туда ее бо ж хотіли, щоб у тій дорозі, де зараз е шуса, тут була трахтова дорога, а якраз вона нашою хатою йшла. Ну і хотіли люди казали тута село хутора того підсунути і зробити село. Начальство не схотіло, е, щоб нам було гірше за Пер на циганську де тепер Циганська там є вулиця оташе, бо там болото і в нас те болото переболтати і горби поскидали і там наші хати от наш й хутор той туда перенес Павло: тобто всі хати які були на хуторі все попереносили Надія Митрофанівна: все всіх всіх всіх не було еетико був іде інвалід стався тоже повли що вони а то прийдуть влізуть на я гнала корови з хативасла корви стала в школу ходити, стала хорови пасти нала пас. Так тепер не хоче йти до школи. Я як мені скажуть, що ти вже завтра підеш до школи, то мені здавалося, що то я вже в гай попадаю, бо ж там вже кури пастирі. То це того того е а і гнала я короби з хати. А пока на обід пригнала, то вже тільки стояла піч, вже хати нема. Розібрали на форматі, погрузили на і повезли в село і ски вже зараз стоїть. Де хтіли, там скидав. Павло: І ті хати так і дотепер стоять, що їх всіх попереносили чи... Надія Митрофанівна: Ну то хто новую построїв, хто попереноси. А дуже вже такий, що повмирали, то позабирали хати то там по Циганській теж не їхали ще по Циганській. Ну там дехто ж тепер строять там по цій вулиці там. От от там от до того їдете церква і поворот на Забуже. А то тако ще дорога отако. Потом називається Циганська, бо я хочу дату то вже туда други. Павло: А як виглядали тоді будинки в той час? Як господарства? Надія Митрофанівна: А господарства? Ну, як хліви, то так, як і хліби. І а хати отако соломою покрити. Яка не була хата соломою. Я ж кажу тако мого дядька була черепитицею і то ще така була одна така невелика, одна біла, одна червона, одна біла, одна червона. Така була черепиця. То а так всі були соломою покрити. О, на сіно таке робили теї обороги. Ну, складають стіну, а тоді такого ташка роблять і щоб не махали. Та хто хто як міг так. Але ж довго то не було послє войни. Зараз почали знов розкидати все, забирати, вдирати. От прийде, подачі не заплатив на те число. Значить, лізе на хату, дере хату в дерев шоломи. покине. Ну, поїде знов за шию соломою. Дальше ще сидимо пока пока не приїхали, не забрали всю хату і з тим і збрусю. От і така була жизня наша. Поляки, євреї, джерела, братська могила та окупаційні епізоди Павло: А чим саме займалась ваша родина? Надія Митрофанівна: Землеробство. Родина землеробство. Навіла і зараз землеробства. Павло: А чи збереглись з вас якісь речі з того періоду? Надія Митрофанівна: Ну які в мене речі, які їх назву купаниця, коса, як тоді було, плуг. Отаке шано зберігається. Ще є шавку. Дякую. То ж картоплю купали купаницею. О, е, в города сапали сапками ани так плоручну, що можна, що сапи, що вручну пололи було. От. Павло: А що було поширено серед мешканців? Які вид роботи? Надія Митрофанівна: Ну хто з чим. Потім якось так гост в нас був основний льон. О, льон той був, то був е за его гроші заробили і льон, бо в нас така місцевість, тут бурак робити не буде. там на голяндрах то, але там то тако вже сіяли то достаток Павло: А в вас були поляки, євреї, Голендери? Надія Митрофанівна: ну, були до войни були євреї. После войни то їх не було, я не пам'ятаю. До войни були їх войну повибивали тих євреїв. А поляки і поляки були. Отам село Вілька, то там були поляки. Навіть моя тьотка вийшла за поляка замуж, як стала война, він його на фронт забрали. Ну, а потім він вернувся з фронту, сюда боявся їхати, тоді забрав із сином в Польщу. Мій дід був поляк. О, бо ж в мене фамілія польська була. Дід був поляк. От то були колись. Ну, вже после войни то не було тут популярний. То ще мого батька очима сестра в Польщі тоже всталася там жила, а так то не було. Павло: Чи є місця, про які розповідали особливі історії, там криниці, дерева, поховання? Надія Митрофанівна: А во тут вже як я прийшла, а тут горою джерельна джерело, зробили таку книжеку. Дуже добра була вода. Тільки зараз вона засурилася вже вода є. Ну, де аш там де може я знаю пробить зараз вообще вода ховається. Тай води не вистачає. А дода я прийшла до тупу под горою. Багато джерел було таких, що тих кліже зараз бачу нема пересох нема. О, а там у нас то така міся джерело не було тако криці всі такій. А про поховання от колись там солдата візмі недалеко нас е навівся мухумору позавну десь в ліст і помер. Був закопаний ного забрали. Ее тотачки ще по коло полуси там коло е-е там колої церкви, де то та стара церква, бо ж в нас є ще друга церква. Ну то українська це там українці ще ні того то там був, але їх переховали отутого то установка то було була сільська рада з другого боку, де хата стоїть, був медпт, а тутчка во така локація росте, то то був клуб. тута стояв. От. А тепірочка тамкає Лушиської ради. Ну ще та хатина така вже вона там завалюється. Тоже хата їде. То була братська могила. Всіх тих солдаток де тоту такій були викопували і звозили сюда і за Стуленський сів. Тут була братська могила та хороша. А потім при Нвіда як там рішили що забрали в любом перевезли їх всіх. Туто викопали за перевезли любов. Павло: А солдати якої армії то були? Надія Митрофанівна: Наші його руської армії. Радянського Союзу. Так. Так. Радянського Союзу. О, я солдати тож тут похова. А на який німця якщо забили, то його ніхто не ховав. Там де прикупали може тай на тому то таких, я не знаю таких. Хто то євреїв там то де билі я тих могилок не знаю. Павло: А от ви знаєте, що відбувалось тут під час другої світової війни? Надія Митрофанівна: а то ви не знаю я та вору ну які там події ну проходили німці якось ховалися ж люди постушках по тому як вже ти і німці ще а потім якись іще німці вроде голландці якісь Ла мати мені так розказувала я не пам'ятаю, бо ще родина бу тобо голанд якийсь по е е по прийшли пішли бо там хата стояла в них на хуторі була криниця і то завжди там проходили бо тому хуторі втикали туда не знаю і каже е по прийшли і кажуть що ви те не втікайте бо вже ти що били людей а билі нас то так забивали деяких людей що поставалися дуже тоді, що яких що вже ті, що били людей вже каже пошли, то вже йдуть такиї, що не будуть зачіпати. Ну от каже мати колись, бо ми найшло їх тих німців, вже аж сидять жінки дько втік курчі, бо він його в армію не взяли, бо щось там йому щось він бракував. Ідуть, каже, найшло повне подвір'я. Полягали тілько гудзики бліщали. А ми каже Каже, мати взяла мене на руки, баба старая, по матеріна мати друга жінка рамінна каже: "Сидимо в хати приходять, а курове забрали німці же в полях в Польщу переправили нема людей курів. Ну хто втік з куровами в кущі то так і був." А та а як кого знали які корови, то ти попереганяли в Польщу. Прийшли, каже, ну і приходять до хати і там каже, що Е, чи нема лика, молока, чи нема? А мати каже: "Нема". О, бо курубіж забрали в Польщу. Ну, каже, ходив, ходив, заглянув в піч, а вони в піч сховали молоко. Заглянув і так каже: "Е, крові нема, аликой". А мати польському году знала, бо вона на вірті була замужем. Там були поляки. То що часто була поля за поляком. Та каже, я каже кажу мали кля. А в Столянський був кору Столянських її мати, а мати жена братиха беремна дала за дитини каже: "Налити пан вам?" Ні-н і каже: "Не взяв молока того п'яти хай буде пля". Каже: "Як возьмуть мене, як понесуть, я вже, каже, думаю, що не принесуть викинуть чи що". А вони, каже, поносять, поносять, то цукелярка дадуть, то папіросала дадуть. Мали дитини і назад матері примез. І нічого не зачепає вже те іще. А тут села ж спалили забуко ще до мені. Тут тоже було село ще там бу там та старається. Ну то десь там два міці влізло було на лепо там такий лепів лекипі і розвитка якась була немецька. Ну якісь там наші їх побили. Вони там були поховані. Тако навіть шло чотири липи вони, бо вони приїжджали ховати німці, бо вони ще і Аді вже по тепер погурали там на і каже то як той мініць розвся як пошов то палив подра сіхати там зажа вигруло щодо воно було ще воно потім полусам стало і каже во і те вже йшов десь дойшов сюда во ну ми на хуторі були то ми там ні а то тут було ще село ще поставлю от і туточкай десь ще тут забив ее тою ма Матера, ну, побив тоді трохи людей і того матеря забивати і діти по матері повзали, що сталися живий того. І вот на тому потім знов сигнал, що встановився і становився дальше вже отаке буде таке досвої. Забузькі Голендери, повені, каштани та особисті трагедії Павло: Добре. Зрозуміло. А у вас існували якісь спільні традиції з поляками, німцями, євреями, які тут жили? Надія Митрофанівна: Ну, вони як зразу тож розказують, що були. О, все було жи дружно ходили. От, например, колись же ж там не було лікарні, а мене приймала роди пулячка, бабка така пулярчка, бо ж батька не було вже. О, я родилася. То ще ота ішиде і казали, що магазини мали і торгували все. Ну я того не помню такоже по розказках я чую. А так то я буваю дружні, а от потім якна стала, щось там сталось і тоді йшов. Павло: А от можете розказати про ті речі, які ви згадували, які ми поля обробляли? Надія Митрофанівна: ну купанице картоплю купани. Шапкати куша кусити траву сіно для курів е як не було ще до війни то кости хліб кусили жито осять а йде один іде підбирає в шнубки в'яжуть а потім роблять такі ляшки отаке було ну що плуг гурати буруна бурунувати грубер грубер такий тоже дискувати як тепер оцей було е-е то ой диски що тоже а кудижекбір такий був він вони ще є воно ще є тепер. О і і отаке все було все. Павло: То це можна буде потім сфотографувати? Надія Митрофанівна: Чо не моно, я то... Павло: Добре. Може ще щось цікаве розкажете? Надія Митрофанівна: Ну що ж я вам ще розкажу? Ну що тепершня жиз нема. А ну прийшла ще я сюда то ну тий гуляндери кажуть тобо я тут нічого. Я вже як прийшла то ще були садки, були квітки росли, хати вже не було а ти то такий були якихось колись німісь тут був заок і приліз ее тих Голландів людей і поселив їх тута. Там на добра земля бо там Галина така, що родюча. І поселив їх туда, щоб вони показали як хазяйова тетраба пош. Це біднота бідний. І от вони тамкай жи хазяївали, а там раньше ще я його прийшла навесні розливався бух. Все заливало повірху, бо там така долена аж отако кругом є така Гураша такий наз. О, і заливало все водою, що вони е худобу вивозили на на в горища вивозили по воді. Я прийшла, то ще вода була тоже, то ще ми їздили там, де по горбочках зосталися бураки чи кашто копана, то нас анхібія возила. О, при воєнна приходила анхібія і возила нас на тиї островочки викопувати той вружа зальов. А потім вода спадає і вже тоді знов начинають начинають сіяти все. А і тука камінь було було ще літом забирала вода. Ну таких подулинах побільше. О, та й таке. От і ну то жили. А тут же ж могилки їхні є на горі. Вони похожа лісом заросло. А ще як я прийшла, то ще там ті штати були, що це от і ну їх хто Вони жили і кость був їхні їхні вони там і і хати були. Це було такий вже после як я вже от то я нічого тут прийшла. Я ж кажу ті садки були і якийсь і ще квітки рош таке. Павло: Можете більше розказати про тих голландців, що жили тут? Надія Митрофанівна: Ні, нічого не більше. Ну вони такі бу майстри хороші, фдзаї такі хороші були, якщо вони в їх все так вони роботяж такий народ був. Ну потім їх, як мала война стати, то так розказують, що їх забрали штиля вивезли там ее томо є могилки то там. Павло: А де саме ті їхні могили знаходяться? Надія Митрофанівна: Вони зараз там могилу нема, тільки вже наші поставили Христа. То приїжджили, приїжджали готи ще деякі при сили, що їхні там було на голядре таки два каштани тільки їх посадив то він тих каштанино вже вічх по нього побила мовнія адектар то приїжджав що його дід то його дід хазяйство було тутоже то приїжжали вже отколь як стала война то нела а до войни приїжджали щегуланці сюда на день могилки ну там же зараз ліс росте нема а такого гурати йому Тото туда от треба їхати от туда туда, туда туда дальше по тому. Ну приблизно скільки? А не буде недалеко асфальт то тихо сюда до креста туда то вже така дорога грунтова. Павло: Зрозуміло. Ее може ще щось цікаве розкажете про себе і свого життя? Надія Митрофанівна: А то яке ж моє жиз в колхозі нарублю. Ама чоловік помер раз більше в 30 років. 31 же буде. А син тоже 58 років мав помер. Щедин є е от той хазяю тожечка до мене. Ну маю скільки е-е внуку то такого того сина. Він в Білорусію були виїхали, жив в Білорусії. Ее девть років мала мав дві дівчини дев'ять років. Е, їхала вона з школи, її подружка разма сиділа ззаду їхала машина загова не пила, но зачепила і її на смерть зробила. А ти нічого ні рочого в мене там на фотографії є от за попрацювати потоще Хто я? Що ви? Ото мій син той старший неві, що помер 58 років. А зараз деж той я вже потім карточки... Надія Митрофанівна: Я ж кажу колись тоже треба було на вільки був вітряк мололи муку, а тутичка був якийсь тоже я не знаю ще десь до войни кулі там пароги якийсь там був. А я тото розказу, а я там увелічалася, думаєте в тий розказує, що мені який рік, це ж та дитина. А так то що ж на хліб треба було в жорнах молоти. О, Жорна ж таки гортилі і молоти. два камені на крупу треба було в ступі товчи там просо чи гречку то робили а просто я хоч пшуня каші то треба насушити просто тай ступа така я ще валяється її ступіть тувчина тувчи о хіба ж було що отак як не було комбайну то треба було ногами шабнети це просто айка була життя. То не я ж кажу, було. Ой, було. Що там було? Надія Митрофанівна: В нас такий був хлопець високий. Він іде в перед, робить нам сліди, а ми по його слідам вже йдем, як те до школи. Отак ходили. Тепер не хочуть автобусом їздити, а колись ногами ходили. От то ще зимою то я вже щодень ходила до школи. А що літом, то тако навесні і осінню, то на тиждень, а то все куру випасе. Нема ні плащер не було, ні клейонки не було. Радюшку дощ іде. Радюшку возьмешь, напудися тею радюшкою. Та радюшка як намокне, то вона ж тяжка, що її попідтягнути не можу. От таке було зберігання. І свою корову треба цілий день пасти. І мокнеш і те. А такий я довго живу, бо я загартована, як така. Павло: То скільки вам років? Нагадайте ще раз. Надія Митрофанівна: 85. Павло: Ви 40-го року народження? Надія Митрофанівна: Да. От 25 січня в мене... Разом тепер з тим президентом в мене ж день народження. Так, да. Павло: Я навіть не знав.